Слава ЗСУ!

«Не дай то, Боже, — зітхнув генерал. — Найменший вибух тут, у центрі Європи, детонував би Третю світову війну, якої ми, як не дивно нині, так чекали в сорокових… А з іншого боку — воєнна хуртовина за одним махом очистила б землю від тоталітарної скверни».

«Слава Богу, не станеться цього — вже видно. Але що далі?»

«Далі — тоталітарні сили щосили намагатимуться адаптуватися в нових суспільних формаціях… І їх стравлення буде болісне й довге: ворог перефарбується, і його не стане видно. Нині простіше з ним боротися: колись нацизм, а нині комунізм цинічно оголилися перед світом, адже призвідці тоталітарних систем ніколи не намагалися позбуватися рис люмпену, з якого вийшли, вони не одягали масок і виставляли напоказ перед світом Соловки та Освєнцім… А прихованого ворога доведеться ще й розпізнавати».

«Не зовсім згоден з тобою: до маскування вдавався ще Ленін. Навіщо він створював республіки — для того, щоб обдурити світ привидом конфедерації вільних народів… Але побачиш: ми з цього ще скористаємося: маємо готове членство в ООН, делімітовані кордони на картах…»

«Ти набрався в німців пруссацького оптимізму, голландці ж більш песимістичні. Про це ми, зрештою, не один раз перемовлялися в листах… Та що говорити: я теж хочу мирної розв’язки. Мені Україна болить не менше, ніж тобі: я воював за неї, а Піт віддав життя… Але мені нині тривожно: хіба міг би ти згадати із світової історії хоч один приклад самоліквідації імперії? Таж ні, всі вони розвалювались у кривавих війнах».

«І ти боїшся… Ні, Едварде, за моїми спостереженнями московська імперія в комуністичній іпостасі не має більше ні охоти, ні сил існувати. Якби було інакше — хто б дозволив проводити подібні розкопки?»

«А може, вона прагне оновитися — поставити на місці прогнилого новий фундамент? Таке вже було: росіянин Ленін свідомо розвалював стару й немічну російську імперію, щоб на її місці побудувати сильну совєтську. З іншою ідеологією, але з тією самою стратегією світового панування».

«Нині подібний процес став неможливий: немає нових репресивних органів, а без них тоталітарної системи не збудуєш».

«Нові репресивні органи можна наново створити».

«Уже не можна: і нацистська, і комуністична ідеології, які зуміли у свій час примусити покорений люд повірити в доцільність репресій, скомпрометовані. Й на їх місце повертається націоналізм і релігія. Третього не дано».

«Блаженні віруючі…» — прошепотів Едвард і наче подих затаїв.

Орест підвів голову: може, йому стало погано?

«Ти заснув, Едварде?»

«Ні… Я згадав ту пару, ті зрослі в обіймах скелети. Хто вони?»

«Хотів би і я дізнатися… Але навіщо? То символ воєнного кохання. Сильнішого за смерть: адже воно воскресло нині перед нами…»

«І в ньому бачимо себе: любов, якої кожен з нас зазнав, і смерть, котрої не минути».

«А наша любов теж колись воскресне?»

«Так, любов до батьківщини — в наступних поколіннях».

Едвард на ці слова не зреагував. Бралося до світанку, й побратими поснули.

Й цвіркун замовк.

V

Думала Ганна, що вже ніколи його не побачить: перед Йорданом пішов Чарнота зі своєю сотнею рейдом на Покуття — там почалися вивози в Сибір: яке село врятує, а яке ні, десь погромить енкаведистський гарнізон, а десь обійде, зваживши свої сили, коли виграє бій, а коли…

Не хотіла думати про загибель сотенного, бо ще й не пізнала його, — тільки з тих пір, як Потурай запросив її на розмову до Пилипової ґражди, й Чарнота увійшов, не в кімнату увійшов, а в неї, — з тих пір не вступався з її душі і пестив, і мучив, і сон забирав, а гаджуги шуміли на белебні, чекаючи їх, і знала Ганна, що якби мало між ними те статися, то тільки там, під гаджугами, бо не приземлять вони її, а до неба піднесуть, й Ганна з висот побачить свою любов і себе в обіймах лицаря.

Коли ж він приведе до неї дівчину? Хай тільки один раз зайде, — і Ганна силоміць потягне його за руку до гаджуг, бо чому не вступається з душі і мучить, і пестить, і сон забирає — і хай цього потім вже ніколи не станеться, хай… Ганна наперед знає, що так буде: хто може втримати воїна, який пошлюбився з війною, і не любаска вип’є його чоловічу силу, а висмокче живу кров упириця–смерть, на те він і воїн.

…Ще не засвітила каганця, як тихо зойкнули двері, й до світлиці увійшли двоє: тільки краєм ока побачила Ганна струнку постать дівчини у благенькому сардачку, яка несміливо ховалася за спиною височенного вояка; входячи, він нахилив у дверях голову, ніби вклонявся Ганні, й був це Чарнота, і вже бачила жінка тільки його й забула, що сотенний цієї миті виконує службу: стояла перед ним чекаючи.