Слава ЗСУ!

I

Мадярська артилерійська дивізія безладно полишала у фосах гармати, зранених коней і скриньки зі снарядами, тлумилася на коломийському тракті, щоб чимшвидше дістатися до заболотівського мосту на Пруті, вийти на косівську дорогу і зникнути за першим хребтом гір, та в один мент заламалася колона під навальним ударом червоної піхоти, що засіла в шелюгах на лівому боці шляхового полотна під Матіївцями; дивізійний авангард зсунувся з тракту на заліснене бездоріжжя, й утеклих переможці доганяти не стали: застряглі в торф’яних багнах і вільхових хащах солдати, коні й гармати самі собою вийшли з бойового ладу; червоноармійці добивали позосталих на шляху зеленомундирних вояків, а тим часом мадярський авангард, перейшовши Прут убрід, вибирався на лісові путівці й виходив на Пиконівську галявину, заступлену від Боднарівки непрохідною бучиною; на галявині стояла самотня хатка мольфара Івана: мольфар умів відвертати градові тучі, а мадярської орди зупинити не міг; офіцер, який взявся командувати недобитою дивізією, увірвався до хатини, на діда не звернув уваги, навіть на вродливу Іванову доньку Софію не глянув, бо запримітив, як із сіней драбиною на стрих вилазив ставний парубок; офіцер стягнув його за ноги донизу, і заволала молодиця, щоб не чіпали Василя; молодого ґазду мадяри виштовхали на двір, наказавши йому вивести військо з пастки, й пішов Василь поруч із офіцером скритними глевтушними вивозами на Боднарівку, а мольфар тяжко застогнав, згадавши, як за Першої світової війни гонведи забирали молодих чоловіків, й ті більше не поверталися додому — їх знімали потім, повішених, з дерев і знаходили убитими в житах; заголосила Софія, коли зник у лісі її Василь, а мольфар схопився за груди і впав на землю, бо не стало в нього зятя, найпершого в околиці красеня, який єднав відлюдного ворожбита з селом і світом, й заквилила тоді Софія, немов підбита птаха, припадаючи до мертвого батька.

Два дні водив Василь Маланюк мадярів блудом по боднарівській закутині, маючи надію, що прибіжить Софія і випросить в офіцера йому волю, та Софії не було, а офіцер, збагнувши нехитрий обман туземця, вистрелив у нього над вухом із револьвера, пообіцявши, що друга куля полетить не в повітря, а в голову, й приречений полоняник повів мадярських недобитків перелазами на Хімчин.

Перемішана чобітьми, копитами й гарматними колесами озимина чіплялася розмоклого на березневому талі ґрунту побілілими від холоду пучками корінців й оживала поміж протоптами, що повзли з орних обочин на ґрунь і там зливалися в чорну дорогу, котра знесилено розпласталась на хребті, немов зґвалтована жінка, й нікому більш не було до неї жодного діла, бо село зі страху зсунулося в глибокі видолини й там запалося під землю, а ґвалтівники — скулені, закоцюблі й збайдужілі — вже тусувалися на кам’яних гірських бездоріжжях, доповзаючи до перевалу, за яким зеленіла їхня Паннонія; була неділя, і в Боднарівці бовкнув дзвін, а звідки той звук узявся, чей Служба Божа давно в церкві не правиться, — бовкнув і змовк; село вмить здогадалося, що то за бемкання, й на той сиґнал крадькома визирнуло з потоків, мочул і царин; може, то вже й по війні, якщо дурний Юзьо збирається розпочинати молебень біля вчителевої криниці; й почали видряпуватися на горби чорним ґонтом биті хатки, вони боязко вглядалися в засніжену далину Карпат, чи не вертаються бува зелені мундири, та мадяри, слава Богу, позникали в хімчинських переярах, гейби ніколи в Боднарівці їх і не було; на залуцькому узліссі востаннє гахнуло заблукане московське стрільно, оголошуючи кінець війні; синя бинда Прута, немов позначка кордону на шкільній мапі, прозирала крізь лісові проруби з корнецьких зарінків, відділяючи вільне

Запруття від зайнятої більшовиками Коломийщини; ніхто того кордону поки що не переступав, а тому тихо заусміхалися білизною стін чорноверхі хатки; село почало оживати, рухатися, ставало навшпиньки й наслухало, і аж тоді, коли на Босні почувся знайомий лямент, повірило, що йому більше ніщо не загрожує, — то Федір Юлинин бив Марусю; цей ритуал він відправляв завжди по неділях вранці, а коли наблизився фронт — перестав, аби не накликати до хати карателів, — тож у сію мить поселяни остаточно переконалися, що війна нарешті скінчилася; баба Маруся голосила, а Федорів син Ілько накручував грамофона — і вже заталаніла в боснійському яру хрипла мелодія; на зношеній платівці заїдало голку, і з мушлеподібної труби вихоплювалися одні і ті ж слова львівського старомодного шлягера «to ostatna niedziela… to ostatna niedziela…»[7]; Ілько переставляв голку на середину платівки, щоб почути більш оптимістичне — «przyjdzie jeszcze czas… przyjdzie jeszcze czas…»[8], і вдоволено усміхався; внук Федора гімназист Йосафат вибіг на поріг, зраділий, що дід бабу нарешті б’є, а тато крутить грамофона, щоб заглушити лемент, — значить, життя знову повертається в узвичаєний триб; вибіг і пильно вдивлявся у глибоку зарослу гаєм ізворину, де на самому дні присіла, немов підстрелена куропатва, найбідніша в селі хатка; від того щоденного вдивляння боліли йому очі, та нарешті — під музику і бабин плач з’явилося очікуване диво: з хатки вийшла на поріг біла дівчина з товстою косою й чорними дужками брів — то була Наталка Слобідська, яка всі ці дні сиділа в пивниці, ховаючись від мадярів, і Йосафат потупотів на злам голови крутою стежкою в яр.

 ⁷ То остання неділя… (польськ.)

 ⁸ Прийде ще час… (польськ.)