Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Вогненні стовпи

Федір передивлявся вулик за вуликом — були й мертві, вимерзлі пні, й не печалувався пасічник тією втратою, бо так має бути, вічного ж нічого немає — і в пасіці, й в усьому світі йде безперервна переміна; то лиш на нашому Запрутті, — подумав, — ніби зупинився час, і застоїться він, немов гнила вода в заплавах, куди й риба не заходить, лише слижі каламутять намул на дні, — завмре, як не матиме руху, а для цього потрібна спонука — чужа або своя, і як чужої, слава Богу, наразі немає, то треба свою із себе видобути, бо ж не може народ жити без влади; Федір розмірковував зовсім тверезо й думок своїх не соромився, — що міг би якийсь час і постаршувати в Боднарівці, аби дати лад в селі після мадярів: тих кілька шкап, що залишилися в людей, запрягти в плуги й переорати зграсовані мадярами нивки під яровий хліб — щоб голод не заглянув у село наступного переднівку, а ще і якийсь контингент треба зібрати для партизанів, бо Василя Маланюка, який цим займався, немає, і дітей до школи зігнати, щоб темними не росли; Федір так заглибився в думки, що аж сполошився, коли хтось за спиною «славайсу» сказав; оглянувся — аж то вуйко Мироняк стоїть у своїй клепані, сперся на палицю й мовчить, а колись же галайкав у кооперативі «Такої влади нам треба!»; яка ж тобі влада здалася б ниньки, старий баглаю, — тільки очима запитав Федір, а вуйко Мироняк вмент відповів, погладжуючи довгі вуса:

«Було вже небезмай добре жити, німці моцний порядок тримали, і все мав християнин: сіль, сахарину, навіть горівку й мармоляду за контингент давали, а ще такі лямпи продавали в магазинах, що світили ліпше, ніж електрика, та й карбіду до них можна було легко дістати — та й пхалося якось біду поперед себе, а якби ще цвяхи продавалися в склепах, то було б і зовсім незле… Але німців уже нема, то най би йшли сюди другі совіти…»

Аж кинувся Федір, як почув від Мироняка такі слова, го–о, а що мав би іншого від нього почути, коли йому ще за Польщі комуна голову запаморочила, і то що лиш мовчав, бо пантрувався, а тепер, диви, вже зизує очима за Прут; але дзузьки: наші стоять по лінії ріки від Говерли до Буковини куренями й сотнями — дурх!, і не дочекаєшся, драбе, совітів, хіба най би прийшли лише для того, аби тебе одного на білі медведі відтранспортувати!

Але не сказав цього Федір, час на часі не стоїть, ще всіляке може статися, ляпне тоді щось комусь Мироняк — хто ж бо то знає, чи втримається Україна в Карпатах, — і аж зморозило Федора від такої думки, вже ж бо люди знають, хто такі совіти, і водночас втішав себе пасічник: а таки втримається, як хтось допоможе, чей зі сходу тиснуть німців совіти, а із заходу як не нині, то завтра американці напруть, щоб не зайшов задалеко антихрист; нам би лишень отак, як тепер, півроку протриматися, але для цього мусимо мати якусь владу; ну а що на це скажуть інші ґазди, що он уже шнурують з усіх кінців Боднарівки до Федора на раду?

І коли підійшли чинбар Онуфрій із Сакатури, ґазда фудульний, і бубніст Андрейко з Багновиськ, а ще скрипаль Клим Запоточний і з ним кілька старцунів, бо парубків у селі — на пальцях порахуєш, усі пішли в партизани — тоді Федір набрався духу й уголос присоромив Мироняка за те, що полюбляє лише чужу нагайку, нібито ми гейби та німина, тільки ревіти на прив’язі вміємо, а самі в себе не можемо лад навести; мовив це Федір і змовк, чекаючи, що скажуть ґазди, й тиша надовго запала в саду, аж вигукнув раптом Андрейко, ніби в бубон вгатив квачем: «Та най Федір старостою буде!» — на що поглумливо реготнув Мироняк: «А Юзя попом настановимо!»

Саме в цей мент дурний Юзьо мовчки, бо стояв будній день і правити акафіст не випадало, розкрутив колесо вчителевої криниці — вдарилось відро денцем об воду, знайомий дзвін пролунав над Боснею, перехрестився Федір й мовив до лукавого Мироняка: «А ти не смійся, править молебні він доладно і Божу душу має, бо сказано в Писанії: блаженні убогі духом…»

Хотів Мироняк щось єхидне відповісти, та перебили його в’їдливу мову ґазди, заволавши: «Та правду має Андрейко, най Федір старостує в Боднарівці!»; Федір вдоволено усміхнувся, підкрутив пальцем свої шляхетські вуса, що стирчали під носом, ніби двоє рогів у жука, поцмуляв люльку й мовив повагом:

«Та я й зміг би старшувати в цивілю, але ж нині час воєнний і войсько в нас є своє, лиш ‘го не видно, то мусимо мати ще й військового старшину, станичного, як мали–сьмо недавно Василя Маланюка, але на те мусить бути наказ з лісу».

«А може, він ще й вернеться…» — невпевнено проказав Андрейко, і в цей мент усі здригнулися від зловісних слів: то обізвався Йосип Кобацький, який весь час стояв за товстим конаром яблуні й прислухався до наради ґазд.

Попередня
-= 41 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 19.04.2015

В кінці автор сам себе прокоментував. Хіба що залишається додати роман сподобався, хоч я іноді плутався в думках героїв і не розумів де реальність а де лише думки.


Додати коментар