Слава ЗСУ!

У всі ці дива не вірив Василь Маланюк, коли жив у приймах у мольфара Івана — хіба лише в те, що його донька була достеменною чарівницею: ніхто з сільських парубків не важився свататись до вирлоокої, з чорним, як воронове крило, волоссям Софії, яка лише два рази на рік, неприступна й горда, окремішньо стояла у притворі сільської церкви на різдвяних і великодних всеношних, проте з поклоном до престолу ніколи не підходила, не схиляла голови, коли дебеславський панотець виходив із захристії з Євангелієм у руках на «прийдіте ядіте», і перед сповідальницею не вклякала й проскури не брала із золотої ложечки під час причастя, — тому ніхто не зваблювався чорними бровами й блудними очима пиконівської красуні, бо всякого брав забобонний страх перед нею; а Василь одного великодного досвітку після відправи пішов за Софією слідом і вже не вернувся до вітцівського дому; щастя й гордість сповнили серце діда Івана від того, що село визнало його за свого, й полюбив зятя більше, ніж рідного сина; казали люди, що на віру жив Василь з Софією, бо як би то могла відьма стати до шлюбу перед престолом, — а все ж чари мольфарової доньки не сягали далі пиконівської галявини, бо чому зміг Василь так раптово й забутньо звільнитися від них, коли на вологій повсті моху в Язвинах лягла біля нього звичайна земна дівчина, яка не чарувала коханого й не бісилася в його обіймах, а з тихою любов’ю прийняла від нього плід, й збагнув тоді Василь, що його життя весь час належало селу, а не завороженій пиконівській місцині й безплідній бісиці; й кудись ураз пропав той шал, що тримав його біля Софії, — вихопила Василя з тенет чорногірських чарів всесильна воля війни.

Йдучи з брусторського лісу через хімчинські переяри до Боднарівки, Василь дізнався від людей, що трапилось на Пиконеві після того, як його взяли в полон мадяри, — все раптом зникло, пропало, а може, й ніколи те не існувало, може, то на час окутала парубка примара, а біля нього водно була Наталка — й тоді, коли народилася, й коли росла для нього, й коли прийшла на шлюбне ложе в темні Язвини; відпросившись на два дні в сотенного Крука, Василь ішов до неї. Зупинився на Шпаєвській горі й ніде не побачив кам’яної фігури, в яку, казали, перемінилася Софія з туги за ним; то її туга стала каменем, в нього жалю не було, то й знаку від нього не зосталося, він думав тільки про Наталку, а все ж ноги самі понесли його на Пиконів…

Крізь відчинені навстіж двері мольфарової хатини волала пустка, на галявині руділа свіжа могилка без хреста, й дзвінка тиша окутала помолоділий від набухлих бруньок ліс — усе тут минулося, щезло, і як то сталося, що того Великодня ніби хтось переніс Василя в інший світ, який мав неземну владу над селом і над ним самим, а нині вже немає нічого, і що станеться з Боднарівкою, коли влада чарів більш над нею нечинна?.. Василь звернув з галявини на глевтушну дорогу, якою недавно виводив мадярів із пастки, й зупинився в диві: у розвилці спареного бука, обхопивши руками стовбур і притулившись щокою до кори, стояла вона, Софія, й без докору дивилася на коханого, в очах її зоріла вдячність за те, що побув з нею, іншою, одну життєву мить й допоміг їй збагнути земне щастя, а воно минуло, бо земне вічно не триває, проте хоч на одну мить повинна людина для себе його запосягти й пізнати…

Василь наближався до Софії, а її постать віддалялася — йшли вони обоє в глибину лісу, пропадаючи в чорних Язвинах, і знав уже Василь, що нині до Наталки не прийде, а коли — не міг собі самому сказати; постать Софії блякла, перемінюючись у білокосу Оксану, яка відвічно тут жила із своєю любов’ю, прошумів по верховіттях вітер, заталаніла весільна пісня, дятел, немов Андрейко в бубон, вибивав дзьобом ритм мелодії, зойк вивільги, ніби колінця сопілчаної нути, проривався в музику, і все згодом стихло, тільки глухо бамкали дзвони в підземному озері; Василь опинився на кружальці, вкритому товстою повстю моху, на якому навічно відбилася дівоча постать; Василь зігнувся над потічком, умив обличчя, й здалося йому, що діткнулася до його щік долонями Наталка.

Він запугукав, і відізвався до нього вартовий, що стояв у гущавині на стійці біля схрону.

…Наставала така денна пора, а було це завжди у надвечір’ї, коли Йосафат залишався дома сам: дід сидів у пасіці, чаклуючи біля вуликів без сітки на голові, обтяжена пергою й нектаром божа муха, допадаючи перед заходом сонця до пнів, ставала лагідною та сумирною; Ілько в цей час гнув із ґаздами політику біля Гаврилишиної стодоли, що стояла самотньо на белебні край Мочули, — ґаздиня перенесла хату на Вулицю, ближче до свого городу, а до стодоли руки не дійшли, й стала вона для Боднарівки за читальню, театр і Народний дім; Юстина сиділа за тильною стіною на загаті й вигрівала до сонця хвору ногу; Юзьо пас на толоці громадську худобу й галайкав на все село, завертаючи корів від шкоди, — для кожної він мав окремий бук і ходив з тією в’язкою пруття, мов римський ліктор з фацією, а Йосафат обкладав себе книжками й занурювався з головою в море науки, і так цікаво було йому ходити по морському дні, долати опір важкої води, прокладати свою стежку крізь коралові рифи й вибиратися нарешті на широкі магістралі, давно прокладені великими математиками; млосна радість, із заздрістю змішана, огортала Йосафата, коли він дивився, як упевнено ступають утрамбованою рінню Еварист Галуа і Михайло Кравчук, Микола Кибальчич і Юрій Кондратюк, а ось наздоганяють їх молоді вчені Мирон Зарицький і Микола Чайківський; той суворий ґотичний світ математики був для Йосафата набагато цікавіший, ніж Миронові літературні левади, що лежали відкриті під голубим небом, і тільки треба було вміти побачити на них уявний світ, як умить він перетворювався на матерію поезії, — і нехай письменник його відкриває й складає нову пісню про чар новітньої боротьби, звісно ж, не виживе народ без пісні; але ж Мироне, друже мій, ми тільки те й маємо, що національний мелос, а я прагну відкрити для себе і для людей царство точних наук, до порога якого ми щойно стали несміливо наближатися і без якого залишимося пастухами на буколічних пасовиськах, а на них будуватимуть чужинці замки, фортеці, палаци, укріплення й бастіони з гарматами, літаками й ракетами — для себе, не для нас, і якщо ми не пірнемо в глибини математичних наук, то й не розгадаємо ніколи секретів створення цих споруд — хоча б для того, щоб колись відібрати, бо ж розташувалися вони на нашій землі й для нашого поневолення, однак зможуть слушної миті, якщо ми навчимося їх відмикати, перемінитися в знаряддя для нашого ж визволення.