Слава ЗСУ!



Дорога мов змія, повзла через хвойний ліс, який простягався на сотні миль. Стомлене сонце ховалося за верхівки дерев, лиш поодинокі промені світла пробивались через густу хвою й падали на мокрий асфальт від нещодавньої зливи. В повітрі відчувався терпкий озон, який полонив кожну живу молекулу дикої природи. В далечині чулось, як сова співає свою химерну пісню, від якої віяло холодом смерті. Повільно, крок за кроком туман покривав землю срібним серпанком.

Глуху тишу розрізав шум мотора новенької ауді. Червона автівка мчала дорогою, яка вперто вела вправо. Туман рвався на клапті, де колеса машини торкалися асфальту. Водій бачив як вечір лягав на плечі лісу, й шептав колискову сонцю, яке майже зникло з неба. Небо розтяла яскрава блискавка, від світла якої утворились дивні тіні, які падали від старих дерев.

- Чому ти змусила мене їхати до нього? – промовив я

- Любий, це ж твій рідний батько! – відповіла моя жінка

Її звали Анастасія. Познайомились з нею, коли я навчався на 2 курсі аспірантури в Шевченка. В журналах, книжках пишуть про те, що очі є дзеркалом душі. Однак я з цим не погоджуюсь, з того часу коли зустрів моє кохання. Анастасія виступала на трибуні перед тисячею глядачів. В своїй промові, вона захищала права жінок на освіту в Східних країнах. Мене мало цікавила ця тема, однак - мова… Її палка мова змушувала кожного з непорушною увагою слухати її слова. Кожна фраза, яка зринала з Анастасіїних вуст, йшла від серця й була народжена правдою суворого життя. Ось її дзеркало душі, через яке я побачив її сильну, але в той же час ніжну натуру.

- Той що.- холодно промовив я, - Він перестав ним бути коли кинув нас на призволяще із матір’ю й перебрався в цей Богом забутий хутір.

- Але він всерівно твоя рідня. В нього крім тебе нікого не залишилось. – я почув у її голосі нотки суму

- До нього в мене жалості немає, тільки огида.

Я згадав своє дитинство, й момент коли батьки залишав нас. Він просто склав речі у свій кейс й пішов без пояснень. Мама після того часто плакала ночами, думаючи що я цього не бачив.

Від злості я стискав кермо автомобіля

- Час лікує, любий – коротко відповіла Ана

- Занадто глибокі рани, щоб загоїтись (схотів промовити, однак промовчав)

Залишок дороги до мого «батька» ми їхали мовчки. Мене поглинули похмурі думки про небажану зустріч, однак кохана була в хорошому настрої. Вона як завжди читала свою улюблену книгу «Мартін Іден», яку знала на пам\'ять, однак перечитувала її із таким самим захопленням як і в перший раз коли придбала в книжковій крамниці за рогом вулиці. Тьмяне світло від автомобільної лампи широкою смужкою падало їй на плечі так, що я не бачив її виразу обличчя, однак знав – вона посміхається. Я дивився на неї й геть забувши про дорогу.

Вона підняла голову й подивилася вперед на дорогу. Раптом вона скрикнула: «Вовк!».

Я миттю перевів очі на шлях й побачив на дорозі велику чорну тварину, очі якої світились жовтим сяйвом. Рвучко нажавши на гальма сподіваючись не збити вовка. Проте мокрий асфальт зіграв з автомобілем брудну гру. Гальмівний шлях виявився занадто довгий й машина налетіла на тварину. Через декілька метрів ауді зупинилась, освітлюючи світлом фар густий туман.

- Ми його збили? – прошепотіла дружина