Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Все - як насправдi

-- Чого тобi? -- здивувався слiдчий. -- Злякав хто?

Цуцик не вiдставав. Вiн крутив хвостом i тягнув лейтенанта в лiс. I тут слiдчого осяяв здогад: напевне, цуцик щось знайшов!

-- За мною! -- скомандував лейтенант Пчiлка. -- Вперед! -- i перший припустив за Бурчиком, котрий стрiлою мчав попереду, все далi й далi в хащi.

Аж ось вiн стрибнув пiд розлогий лiщиновий кущ -- i заскавчав.

Там, на пружному зеленому моховi, лежала обiдрана, розпатлана й украй знесилена Вiкторiя Птурська!

-- Вiто! -- перший кинувся до неї Сергiй. -- Що з тобою?!

Вiтка повiльно розтулила очi й, побачивши над собою знайоме обличчя Кудлика, щасливо посмiхнулась:

-- Я вдома!..

Лейтенант Пчiлка пiдняв слабеньку Вiту на руки й вiднiс у машину. Там дав їй ковтнути води з фляги й, коли Вiта зовсiм оговталася, спитав:

-- Як ти сюди потрапила?

Птурська, голосно схлипуючи та здригаючись усiм тiлом, розповiла їм про свої пригоди.

Слухаючи її, Дiма винувато клiпав очима й голосно шморгав носом, хоч вiд його нежитю не зосталося й слiду. А коли Вiта скiнчила, вiн зiтхнув i промовив:

-- Вибач менi, це я вiдправив тебе в Навпакинiю...

Вiта звела на нього великi очi, здивовано оглянула маленького дiдка, якого досi не помiчала, i раптом усмiхнулась:

-- Що ж, дякую вам за це! Тепер я зовсiм-зовсiм iнша!

Олеговi й Сергiю подих перехопило вiд подиву: Вiтка _бачила_ Дiму! I взагалi, як вiдзначив для себе Сергiй, вона й справдi стала зовсiм iншою: тихою, лагiдною, усмiхненою. А ще вiн помiтив, що Вiта зовсiм не руда, а золотоволоса, що її кирпатий носик насправдi страшенно симпатичний i що в неї такi великi й синi-синi очi!

-- Ну, хлопцi, час додому! -- звелiв лейтенант Пчiлка. Машина розвернулася й помчала назад.

Коли виїхали на шосе, Дiма чомусь почав крутити навсiбiч головою, соватись на мiсцi й раптом попросив зупинитися.

-- Для чого? -- здивувався лейтенант.

-- Розумiєте, -- пояснив Дiма, -- я впiзнав цi мiсця. Звiдси до Броварiв лише пiвтора кiлометра, а менi туди й треба, до двоюрiдного брата. Зупинiть, будь ласка, я вискочу!

-- Як?! -- вигукнули Сергiй з Олегом, не вiрячи, що Дiма покидає їх.

-- Треба, -- винувато хитнув головою дiдок. -- Я й так уже затримався у вас.

Лейтенант наказав шоферовi спинитись, i всi пасажири вийшли з машини.

-- Бувайте! -- простягнув слiдчий дiдковi руку й мiцно потис його маленьку суху долоньку.

-- Прощавайте! -- ледь не плачучи, прошепотiли хлопцi. -Повертайтеся до нас!

-- Постараюсь, -- пообiцяв Дiма. -- Кланяйтесь бабусi, я дуже полюбив її.

Вiн помахав усiм на прощання ручкою -- i закрокував по узбiччю шосе.

-- Дiмо! -- раптом вигукнув йому навздогiн Сергiй. -- А як же мемуари? Ви ж обiцяли прочитати ще про пiратiв!..

-- Iншим разом! -- крикнув у вiдповiдь Дiма. -- Я обов'язково повернусь до вас!

I його маленька постать зникла за поворотом.

Всi знову сiли в машину i вже до самого Києва мовчали.

Коло будинку Сергiя нервово походжав батько Птурський. Коли вiн побачив службову машину лейтенанта Пчiлки, а в нiй свою дочку, вiн так кинувся назустрiч, що ледь не втрапив пiд колеса!

-- Донечко, рiднесенька! -- повторював Птурський, витягаючи Вiтку з машини. -- Жива, голубонько моя! -- Вiн так гаряче цiлував її й притискав до грудей, що навiть у лейтенанта, з його залiзною силою волi, чомусь на очi навернулися сльози.

-- Не знаю, як вам i дякувати за Вiтуню! -- оговтався нарештi Птурський.

-- Пусте, -- вiдмахнувся лейтенант. -- Я тiльки виконав свiй службовий обов'язок!

Вiн потиснув руку щасливому батьковi i скочив у машину, яка тут же зiрвалася з мiсця.

-- Можна, я забiжу до тебе, коли вмиюся й трохи вiдпочину? -- тихо спитала в Сергiя Вiта.

-- Звичайно, можна! -- зрадiв Кудлик. -- Чого питаєш! Заходь, я чекатиму...

-- Ну от, -- усмiхнувся Олег, -- почалося!..

Що вiн мав на увазi, Сергiй не зрозумiв, але вiдчув: таки й справдi сьогоднi для нього почалося щось зовсiм-зовсiм нове i дуже-дуже приємне!

-- А Дiма де? -- здивувалася бабуся, коли побачила Сергiя самого.

-- Привiт передавав тобi, кланявся, -- сумно зiтхнув Сергiй. -Вiн пiшов до брата.

-- Ну, не сумуй, -- погладила його бабуся по головi. -- Може, вiн iще повернеться.

-- Обiцяв! -- з надiєю сказав Сергiй i пiшов до себе в кiмнату.

Там вiн сiв за стiл i, щоб якось розвiятись вiд безлiчi думок, узяв книгу, яку зараз тримаєте й ви, i почав читати.

Коли Сергiй перегорнув останню сторiнку, хтось подзвонив у дверi. "Все -- як насправдi! " -- подумав Кудлик про казки i рвучко пiдхопився з мiсця, бо серце пiдказало йому: це дзвонить його однокласниця й сусiдка Вiкторiя Птурська -- найкраща дiвчинка в свiтi!

Попередня
-= 18 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!