Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > За річкою, в затінку дерев

Нам наказали ввести в дію один полк ще до початку наступу. Це означало, що німці могли захопити принаймні одного полоненого, і маскування з дивізійними нашивками нічого не дасть. Вони однаково чекатимуть на нас. На хлопців з листками конюшини, а ті, мов віслюки, полізуть просто в пекло й сидітимуть там рівно сто п'ять днів. Не будемо наводити цифри — цивільні їх не зрозуміють. I типи з верховного штабу теж, хоч ми нікого з них і не бачили в тих лісах. Отож чисто випадково,— а такі речі нагорі завжди називають випадковими,— полк був знищений. Ніхто не був у цьому винен, і найменше його командир. То був чоловік, якому я залюбки склав би компанію в пеклі, і, може, мені ще трапиться така нагода.

Кумедно буде, коли замість того, щоб попасти в пекло, на що ми мали певну надію, ми опинимося в одному із закладів для фріців, на зразок Валгалли, і не зможемо жити у злагоді з тамтешніми мешканцями. Та, бог дасть, мене посадять за один стіл з Роммелем та Удетом,— тоді це буде достоту як у пансіоні для любителів зимового спорту. Ні, мабуть, все-таки ми потрапимо до пекла, але я і в пекло не вірю.

Та хай там що, а полк отримав свіже поповнення, як і кожний американський полк. Не стану пояснювати, як це робиться,— про це можна прочитати в книжці, автор якої сам із поповнення. Зрештою усе зводиться до того, що ти лишаєшся на передовій, аж поки тебе не вб'ють, не поранять чи поки ти не зсунешся з глузду і тобі не дадуть білого квитка. Система ця не гірша за інші і навіть досить логічна, коли врахувати труднощі з транспортом. Але при цьому лишається кілька недобитків, що ведуть підрахунок втрат і не дуже хочуть сидіти в тому лісі.

Їхній настрій можна висловити дуже просто: «Ідіть ви всі до розтакої матері!»

А оскільки я й сам уже двадцять вісім років такий недобиток, я чудово їх розумію. Та вони були солдатами, їм ніде було дітись, і більшість їх полягла в отих лісах, коли ми брали три міста, що мали такий мирний вигляд, а насправді виявилися фортецями. То були просто пастки, а ми нічого й не підозрювали. Висловлюючись безглуздим жаргоном мого ремесла — не виключено, що тут не спрацювала розвідка».

— Мені дуже шкода того полку,— сказала дівчина.

Вона сказала це спросоння.

— Так,— відповів полковник.— I мені теж. Давай вип'ємо за нього. А потім поспи ще трохи, доню. Війну закінчено й забуто.

«Тільки, будь ласка, не думай, що я надто високої думки про себе, — сказав він, не промовляючи цього вголос. Його остання любов знов заснула. Спала вона не так, як журналістка. Він не любив згадувати, як та спить, але пам'ятав. Хоч і хотів забути. — Спала вона не дуже гарно,— подумав він.— Не те що ця дівчина, яка немовби й не спить, а просто вії склепила. Спи спокійно,— подумав він.

А хто ти в біса такий, щоб ганити ремесло журналісток? Адже ж і в тебе не краще ремесло, та й повелося тобі не дуже добре.

Ти хотів дослужитися до генерала в армії Сполучених Штатів і досяг свого. Але кар'єри так і не зробив і тепер гудиш усіх, кому більше пощастило».

Його покаянний настрій скоро розвіявся, і він додав подумки: «Помовчімо про підлабузників, хабарників та проноз, які хоч і командували, але ніколи не билися.

Правда, під Геттісбергом було вбито кілька вихованців військової академії. Та то була славнозвісна битва, й обидві армії билися по-справжньому.

Не лютуй. Того дня, коли налетів експрес «Валгалла», помилково вбило генерала Макнейра. То чого ж ти лютуєш? Виходить, вбивають і вихованців військової академії, адже статистика це підтверджує.

А як же я зможу згадувати, якщо не лютуватиму?

Гаразд, лютуй, скільки хочеш. I розкажи про все цій дівчині, але мовчки, щоб не засмутити її,— поглянь» як гарно вона спить».

Розділ XXXIV

«Спи спокійно, моя любове, а коли прокинешся, я вже закінчу свою сповідь, жартами відверну твої думки від свого triste métier52, і ми підемо купувати маленького негра або мавра з чорного дерева, з тонким обличчям і тюрбаном, обсипаним діамантами. Ти пришпилиш його до сукні, і ми підемо до «Гаррі» випити вина й побачитися з друзями, які навідуються туди в цю пору.

Ми пообідаємо у «Гаррі» або вернемося сюди, і мої речі вже будуть спаковані. Ми попрощаємося з тобою, і я сяду з Джексоном у motoscafo53, перекинусь веселим жартом із Gran Maestro, помахаю рукою всім іншим членам Ордену, і, судячи з того, як я себе почуваю, ставлю один проти десяти або два проти тридцяти, що ми ніколи більше з тобою не побачимось.

Хай тобі чорт!— сказав він, ні до кого не звертаючись і, певна річ, не вголос.— Я завжди почував себе так перед боєм, і майже щоосені, і завжди, коли покидав Париж. Та, мабуть, це не означає, що неодмінно станеться лихо.

Попередня
-= 62 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!