Слава ЗСУ!

 Повiшенi дивилися вгору з моторошних шибениць, гойдаючись на вiрьовках i одкидаючи на землю й на воду свої жахливi тiнi. Все, що не встигло втекти до лiсу, в очерети чи таємнi партизанськi нетрi,- все згинуло. Не стало прекрасного села. Не стало нi хат, нi садiв, нi добрих веселих людей. Однi лише печища довго бiлiли серед попелу.

 Горiв i я тодi в тiм вогнi, загибав усiма смертями людськими, звiрячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлiтався прахом i димом од вибухiв катастрофiчних. З м'язiв моїх i потрощених кiсток варили мило в серединi двадцятого столiття. Шкiра моя йшла на палiтурки i абажури для ламп, валялась на дорогах вiйни, виутюжена важкими танками останньої вiйни людства. I сталось так, що я не стримався одного разу i, вигукуючи з полум'я бойовi гасла й заклики до лютої помсти ворогам, гукнув: "Болить менi, болить!"

 - Чого ти крикнув? - укорили мене.- Що призвело тебе до цього в такий великий час - бiль, страх?

 - Страждання. Я художник, пробачте, i уява завжди складала мою радiсть i моє прокляття. Вона раптом зрадила мене. При спогляданнi лиха здалось менi на одну якусь мить, що загибає не село моє, а весь народ. Чи може бути щось жахливiшого в свiтi?!

 З того часу я почав утiшати себе химерною думкою, що бездоганнiсть людська є в бiльшiй мiрi дiлом удачi й щастя, анiж наслiдком чеснот.

 I був я неправий, звичайно. Нiколи не треба забувати про своє призначення i завжди пам'ятати, що митцi покликанi народом для того, аби показувати свiтовi насамперед, що життя прекрасне, що само по собi воно є найбiльшим i найвеличнiшим з усiх мислимих благ. Дивно й жалiсно часом думати, що нема у нас сили i ясностi духу пройнятися щоденним розумiнням щастя життя, мiнливого в постiйнiй драмi й радостi, i що так багато краси марно проходить мимо наших очей.

 Але сiдаймо ще раз у вербовi човни, прошу вас. Вiзьмiмо весла ясеновi i вернiмось на Десну, на веселi води того року, коли рятували ми з батьком людей на великдень.

 Довго стояла вода весняна, пам'ятаю. Ще в переплавну середу було її багато по левадах i долинах, тому i косовиця в те лiто розпочалася пiзно.

 Збирались ми на косовицю завжди довго. Вже було сонце зайде, а ми ще збираємось. Що клопоту, а лайки, мати лає когось, потiм, побачивши мене, як заголосить:

 - Уже на возi, ой!.. Малого хоч би не брали! Комарi з'їдять!

 - Не з'їдять, цiлий буде,- сердиться батько.

 - Так утопиться в Деснi, от щоб я пропала, втопиться!

 - Не втоплюся, мамо!

 - Невiглас! Упадеш там з кручi в прiрву, ой лихо менi!

 - Ну, мамо, чого б я падав з кручi... годi...- я трохи не плачу.

 - Так косою зарiжешся. Кажи, будеш плигати помiж косами?

 - Не буду! Ой їй же ти богу - не буду!

 - Брешеш! Сашечко, останься дома,- благає мене мати.- Там так страшно в кущах!

 - Не страшно, мамо.

 - Там же ями в озерах!

 - Я не полiзу в яму.

 - Та гадюки там у лiсi, ой!

 - Ну, мамо, годi... ат!

 - Не їдь-бо, синочку. Не пускайте його!..

 На моє щастя, на материнi прохання нiхто не звертає уваги. Батько востаннє оглядає воза.

 - Чи все взяли, що треба?

 Все взяли: картоплю, цибулю, огiрки, хлiб, казан, велику дерев'яну миску, волок, рядно, косарський прилад, граблi,- все вже на возi.

 I ось вiдчиняються ворота, мати хреститься i щось проказує, конi рушають - ми їдемо.

 Я не оглядаюсь. Коло хати мати-зозуля кує менi розлуку. Довго-довго, не один десяток рокiв буде проводжати мене мати, дивлячись крiзь сльози на дорогу, довго хреститиме менi слiд i стоятиме з молитвами на зорях вечiрнiх i ранiшнiх, щоб не взяла мене нi куля, нi шабля, нi наклеп лихий.

 Довго вириватимусь я в дорогу, поспiшаючи в тривожну далечiнь. Прощання перейде колись у картини мої, розлука зiв'є собi гнiздо в моєму серцi. Всi покидатимуть когось i поспiшатимуть назустрiч невiдомому, i комусь буде жаль. Тiльки я ще нiчого не знаю про се.

 Я лежу на возi. Навколо, спинами до мене, дiд i батько з косарями. Мене везуть у царство трав, рiчок i таємничих озер. Вiз наш увесь дерев'яний: дiд i прадiд були чумаками, а чумаки не любили залiза, бо воно, казали, притягає грiм. До Десни верстов п'ять дуже складної дороги. Переїхати треба двi великi калюжi з гнилицями, що нiколи не висихали, два мости, потiм знову одну гнилицю, потiм два хутори з собаками i село Мале Устє по вузесеньких кручених вуличках, далi треба їхати вздовж рiчки крутим берегом i боятись, щоб не перекинутись у воду, потiм треба було брати праворуч униз i з розгону - через рiчечку бродом, далi на гору i з гори, i знов на гору i з гори, а далi праворуч раз i другий, i знов понад рiчкою мiж осик i дубiв, i вже аж там, над самою Десною, було моє царство.