Слава ЗСУ!

 Цi страшнi побоїща закiнчувалися десь аж пiдвечiр, проте завжди щасливо. Всi виявлялись живi i неушкодженi, тiльки довго i важко хекали вiд внутрiшнього вогню. Отамани були блiдi од сильного бойового пеку i розходилися по куренях, грiзно оглядаючись.

 Полум'яний дiд довго не мiг прочахнути. Вiн був пристрасний воїн i випивав пiсля бiйки добрий глек холодної води, не забуваючи перехрестити воду перед тим, як пить.

 - Давайте вже полуднувать, чи що!

 - Який там полудень! Вечеряти вже пора,- одказував батько, поглядаючи з палкою ненавистю на ворожий курiнь.

 Пiсля вечерi зразу ж лягали спати. Часом я засинав ще до вечерi, дивлячись на зорi, або на Десну, або в вогонь, де варилася каша. Тодi батько або дiд довго будили мене вечеряти, та вже важко було менi розплющити очi, i я падав з їх рук у сон, як лин в ополонку, тiльки мене й бачили.

 Дiд любив спати пiд дубом. Перед тим як заснути, вiн довго i якось так лагiдно позiхав, нiби прощаючи свiту всi його пустощi, i розказував косарям про молодi свої лiта, про чумацтво, про те, як колись все було не так. Все було краще. Рiчки й озера були глибшi, риба бiльша й смачнiша, а що вже грибiв та ягiд у лiсi - не переносити, та й лiси були густiшi, трави - вуж не пролiзе, хiба тепер трави!

 - Та що й казати,- зiтхав пiд кущем косар Тройгуб.- Усе марнiє, поганiшає.

 - Е-е! - фiлософує дiд пiд дубом.- То було колись роси якi, та води, та болота довго стояли. А тепереньки вже скоро, видимо, геть-чисто все повисихає й зведеться нi на що.

 - Еге! Уже, казав той, до того, мабуть, воно йде,- погоджувався, зiтхаючи крiзь сон, Тройгуб.

 - А комарiв було! - захоплювався спогадами дiд.- Дихати нiчим, повiрите, та здоровi, як ведмедi. А тепер хiба се комарi? Так, наче їх i нема зовсiм... Або деркачi. То ж було як почнуть тобi деркати вночi, спати не можна, щоб мене господь покарав. А зараз де-не-де тобi деркне. О, чуєте? Мабуть, вже й на їх перевiд приходить...

 Справдi, два деркачi, що почали перегукуватися в травi над Десною, раптом притихли, немов почуваючи, що мова йде про їхню деркацьку долю.

 Я слухав цi розмови пiд дубами, i так менi чомусь робилося тоскно, так жалко, що свiт споганiє, поки я виросту, i не буде вже сiнокосу тодi, нi риби.

 - Хто се тобi казав? - спитав мене батько, коли я прилiз до нього й почав хлипати.

 - Дiд.

 - Не слухай дiда, синку. Дiд старий, хiба вiн що понiмає. Старi люди дурнi. I наш дiд дурний, хiба ж розумний? Йому б тiльки ото їсти та дурницi всякi говорити. Еж i приказка каже: "голова сивiє, чоловiк дурнiє".

 - А Десна висохне, тату?

 - Та не висохне. Цiла буде. Спи вже, годi.

 - Так рибу виловлять.

 - Не виловлять. Тепер, синку, риба розумна. Ранiш люди були дурнiшi, то й риба була дурна. А тепер люди порозумнiшали, то й риба стала, хоча й дрiбна, ну, розумна та хитра - страх. Хто там тепер її пiймає? Спи.

 Я прислухаюсь. Щось заскрипiло i тихо десь плеснуло на Деснi. Дивлюся - вогник: плоти пропливають. Чути людськi голоси. Я тодi знов до батька:

 - Тату!

 - Що, синку?

 - Що там за люди пливуть?

 - То здалека. Орловськi. Руськi люди, з Росiї пливуть.

 - А ми хто? Ми хiба не руськi?

 - Нi, ми не руськi.

 - А якi ж ми, тату? Хто ми?

 - А хто там нас знає,- якось журливо проказує менi батько.- Простi ми люди, синку... Хахли, тi, що хлiб обробляють. Сказать би, мужики ми... Да... Ой-ой-ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тiльки званiє зосталось.

 - А дiд каже, що колись комарi були великi...

 - Ото хiба що. На комарах вiн знається багато. Цiле життя чумакував по степах, то годував їх, та грошi потiм по шинках пропивав. Страшно згадать, що було...

 - А що ж, не було? - почувся раптом винуватий голос дiда.

 - А що ж, не було? Мовчали б уже,- сумно якось одповiв у темряву батько.

 Вони ще про щось говорили, але я не все розумiв. Почував тiльки, засинаючи, що не все було добре в давнину на бiлому свiтi. Було лиха багато i великого смутку.

 Стало тихо. Хропли косарi пiд дубами. Дiд довго протяжно позiхав, потiм перехрестив рота, корiнь дуба, Десну i, обклавшись хрестами, заснув.

 Почали гукати деркачi, перепел, бугай, ще якась птиця. Скинулась здорова риба серед Десни, так я взяв i собi заснув.

 Погодою у нас на сiнокосi щось, казали, рокiв з пiвтораста завiдувала ворона. Це була, так би мовити наша фамiльна ворона. Вона возсiдала коло нашого куреня на високiй сокоринi i звiдти бачила всiх нас i все, що ми пили, їли, яку рибу ловили, чи де зарiзали деркачика косою чи перепiлочку, бачила усiх пташок у нашiм лiсi, все чула i, найголовнiше, вiщувала погоду. Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи грому ще при безхмарному ясному небi, i тiльки вжсе пiсля того, як раптом вона крякне тричi спецiальним голосом, дiд починав нi з того нi з сього кашляти i позiхати, i ми тодi вже незабаром кидали граблi й вила i теж, позiхаючи, падали, як соннi, пiд копицi. Один тiльки дядько Самiйло не пiддавався воронячим чарам. Навпаки, тодi трусився вiд гнiву.