Слава ЗСУ!

Чи справдi бачив я тi руїни, чи це менi привидiлося?

Що вiдбувається зi мною?

Що це за дивна людина — Чак?

Як вiн переносить мене в минуле? Справдi за допомогою гiпнозу, навiяння чи…

Чи, може, я просто потроху… той, з'їжджаю з глузду, i в мене якiсь дивнi галюцинацiї?

Але ж зараз я думаю нормально. I нормально бачу. I реагую нормально. I талон у тролейбусi пробив (ненормальний, напевне, їхав би зайцем). I бабусi мiсцем поступився. А коли надi мною стояла молода, запаморочливо пахнуча парфумами противна тьотя, я дивився у вiкно, наче її не бачу. Цiлком нормально.

I все в тих наших подорожах у минуле абсолютно логiчне, все вв'язане й послiдовне.

Нi, не з'їжджаю я з глузду. Нi.

Але що ж тодi вiдбувається?

Що?

РОЗДIЛ IX

Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького! Сурен Григорян. "Не слухай його! Це ж Муха!…" — "Здрастуй, Стьопо!…"

На другий день про моє до Тусi «кохання» нiхто й не згадав. Бо сталася подiя, яка примусила всiх забути про це.

Тiльки-но почався перший урок, дверi розчинилися i до класу ввiйшла наша класна керiвничка Лiна Митрофанiвна, ведучи за руку чорнявого кумедного хлопчика з довгим носом.

— Пробачте, Ольго Степанiвно, — ввiчливо всмiхнулася вона до вчительки географiї, чий був зараз урок.

— Будь ласка, Лiно Митрофанiвно, — так само ввiчливо всмiхнулася до неї вчителька географiї.

Лiна Митрофанiвна стала в третю позицiю (як каже мiй дiд Грицько) i урочисто, наче перед мiкрофоном, сказала:

— Дiти! Знайомтеся! — Вона погладила чорнявого носаня по головi. — Це хлопчик з братньої Вiрменiї. Сурен Григорян. Вiн приїхав знiматися в новому кiнофiльмi студiї iменi Довженка. Протягом мiсяця вiн житиме в Києвi й ходитиме тут до школи, вчитиметься в нашому класi. Я сподiваюсь, що всi ми дружньо поставимося до нього, не будемо кривдити його, а будемо йому допомагати. Правда?

Так от вона, таємнича новина Спасокукоцького!

Всi розгублено мовчали.

Тодi Сурен Григорян рiшуче хитнув головою i вiдповiв за нас:

— Правда! — Потiм пiдморгнув нам i додав: — Вони такi. Я їх знаю.

Всi засмiялися.

Незважаючи на великий нiс, вiн був страшенно симпатичний, цей вiрменський хлопчик Сурен Григорян. Та й то — хiба б узяли знiматися в кiно несимпатичного? Завжди ж такi конкурси влаштовують, одного з тисячi вибирають!

На першiй перервi з класу не вийшов нiхто. Всi обступили парту, за якою сидiв Сурен, i, навалюючись один на одного, штовхаючись i намагаючись просунутись якнайближче, слухали.

Коли продзвенiв дзвоник на другий урок, ми вже все знали.

Вiн приїхав учора. Навiть не приїхав, а прилетiв лiтаком.

Гратиме у дорослому фiльмi маленьку, так звану епiзодичну роль, майже без слiв. Але зайнятий у кiлькох епiзодах i тому знiматиметься цiлий мiсяць.

Приїхав з батьками. Батьки його будiвельники. Монтажники вищого розряду. Зупинилися вони у своїх друзiв Бондаренкiв, теж будiвельникiв, з якими батьки подружили в Ташкентi, коли вiдбудовували узбецьку столицю пiсля землетрусу.

Поки Сурен знiматиметься, батьки працюватимуть разом з Бондаренками на одному з київських будiвництв. Так спецiально, домовились. По-перше, щоб не розлучатися з сином. По-друге, щоб добре подивитися Київ, про який стiльки начулися вiд Бондаренкiв, але в якому нiколи ранiше не були.

А на кiностудiю Сурен ходитиме з дiдусем Акопом, який теж приїхав. Отак!

Пiсля третього уроку наш шостий «Б» вже був знаменитий на всю школу. З усiх класiв бiгали дивитися на Мурена. Навiть двометровi вусатi акселерати-десятикласники десь аж з-пiд стелi просовували голови у нашi дверi, роззявляючи вiд цiкавостi роти.

Iгор Дмитруха сяяв. Обнявши Мурена за плечi, вiн водив його на перервах по всiй школi, щось показував i, захлинаючись, говорив, говорив, говорив. Без угаву.

Галушкинський, Монькiн, Спасокукоцький та Кукуєвицький, як цуцики, ходили слiдом.

Дiвчата перешiптувалися, роблено прискаючи вiд смiху.

Я стояв у коридорi бiля вiкна й тiльки зiтхав.

Сурен сподобався всiм. Усiм без винятку. Вiн просто не мiг не сподобатися. Хоч би що вiн зробив, хоч би що сказав, як би вiн не скривився, все було симпатично, I як вiн, розповiдаючи, розмахував рукою, рiзко викидаючи її вгору, — було симпатично. I як вiн примружував око. I як нахиляв голову, слухаючи. Все було симпатично.

I всiм хотiлося з ним поговорити, щось його спитати, щось

сказати. I вiн кожному усмiхався, кожному пiдморгував, кожному

щось вiдповiдав.