Слава ЗСУ!

— Ех ти! — засмiявся дiд, наступаючи ногою на подоланого ворога, Козак! Кiзяк ти, а не козак! Тiльки звання козаче паскудиш! Проти народу воюєте, запроданцi панськi. Посiпаки. Та я б…

Дiд не договорив, схопився за груди, крiзь пальцi проступила кров. Ворожа куля влучила йому в груди. Вiн заточився i, наче велетенське могутнє дерево, поволi опустився на землю.

— Дiду! — кинувся я до нього. — Дiду! Дiд розплющив очi.

— А-а, це ти, — не здивувався вiн. — От бачиш, дожив-таки я до революцiї. I тепер спокiйно вмираю.

— Не вмирайте! Не вмирайте, дiду! — закричав я.

— Ех, повернутися б менi хоч на мить у своє дитинство. Сказати б дядьковi Миколi, що… справдилися слова Тараса Шевченка…

— А ви хiба знали Шевченка?

— Тож-то й воно, синку, — усмiхнувся Хихиня. — У вiсiмсот п'ятдесят дев'ятому вiн же на Прiорцi жив, по сусiдству…

Несподiвано козак, якого дiд стягнув з коня, заворушився, витягнув револьвер i…

"Скажи, а ти мiг би звершити подвиг? По-моєму, мiг би", — блискавкою спалахнули в моїй свiдомостi слова Тусi Мороз.

Я пiдхопився i, захищаючи дiда, кинувся на козака.

— Не стрiляй!

Та в цю ж мить пролунав пострiл.

Щось вдарило мене в груди. Бом…

— Та ти що? Кричиш як навiжений. Штовхаєшся. От Муха! — почув я глузливий голос Валери Галушкинського. Спасокукоцький та Кукуєвицький дружно засмiялися.

Я розгублено озирнувся. Звiдусюди на мене позирали веселi очi однокласникiв.

— Ну, чого ви! Ну, замрiявся хлопець. Подумаєш! — сказала Макаронiна. Зi мною теж таке буває.

А я розпачливо думав: "Як же це так? Як же це сталося? Виходить, я вже сам, без Чака, можу подорожувати в минуле?…"

— Цитьте! Цитьте! — зацитькала Лiна Митрофанiвна. — Екскурсiя продовжується.

Ми пiшли далi.

— А це макет робочого мiсця почесного токаря заводу «Арсенал» Володимира Iллiча Ленiна, — урочисто сказала екскурсовод.- 23 квiтня 1923 року робiтники «Арсеналу» надiслали Володимиру Iллiчу Ленiну телеграму про те, що на загальних зборах ухвалили включити його до спискiв робiтникiв почесним токарем-металiстом токарного цеху.

"Треба сказати татовi, йому буде приємно. Вiн же теж токар", — подумав я. I раптом здригнувся.

Бiля стендiв з фотоапаратами "Київ", нинiшньою продукцiєю «Арсеналу», стояв… Чак.

Я роззявив рота i зробив рух до нього, але вiн мовчки кивнув, застережно зсунув брови i похитав головою: мовляв, стривай, це пiдходь, потiм.

I я стримався, не пiдiйшов, тiльки мовчки усмiхнувся i кивнув йому.

I лише коли екскурсiя закiнчилася, i Лiна Митрофанiвна вивела нас з музею i сказала, що можна їхати додому, я пiдбiг до Чака, який теж вийшов з музею i стояв па розi бiля афiшного стенда.

— Здрастуйте!

— Здоров! — привiтно усмiхнувся Чак,

— А як ви тут опинилися?

— Та дiзнався, що ви сюди йдете, i собi прийшов. Захотiлося повернутися хоч на мить у тi днi.

— Так ви теж були зi мною на барикадi? А чого ж я вас не бачив?

— А я по патрони побiг.

— А дiда Хихиню бачили?

— Уже неживого. Тодi ж я не знав, що то дiд Хихиня. Розказували менi тiльки, що, коли я бiгав по патрони, якийсь дужий дiд стягнув козака з коня, але був застрелений i якийсь хлопчик бiля нього… Я потiм бачив — їх обох поховали у парку в братськiй могилi. Там тепер пам'ятник.

— А знаєте, що вiн менi сказав… — I я розповiв Чановi про останнi хвилини старого.

— Так хотiлося б виконати останню волю дiда Хихинi, — зiтхнув я, з надiєю позираючiї на Чака.

Чак, здається, не зреагував на мої слова.

— Як там у тебе в школi? — спитав вiн. — Як успiхи?

— Нiчого.

— Двiйок нема?

— Нема.

— А трiйок?

— Теж нема.

— Диви! Молодець! А як у тебе завтра з часом?

— А що? — загорiвсь я.

— Та нiчого. Якщо не дуже зайнятий, могли б зустрiтися. Га?

— Ой! З радiстю! А що таке?

— Та нiчого. Розмова є. Приходь до цирку, як завжди, о четвертiй. Гаразд?

— Гаразд.

— Ну, бiжи додому. Вже як пiзно. Бувай!

Менi здавалося, що нiхто не помiтив мого побачення з Чаком. Але на другий день, коли я прийшов до школи, Туся Мороз одразу ж мене спитала:

— Що, твiй дiд Грицько приїхав, про якого ти розповiдав?

— Нi-i, — протягнув я. — Звiдки ти взяла?

— А який же то дiдусь був учора в музеї?

— Просто… Знайомий.

— Симпатичний. Усмiшка в нього приємна.

— Ги-ги! — гигикнув Iгор Дмитруха, який чув нашу розмову. Симпатичний!… Дiд! Ги-ги! Як на мене, то всi вони несимпатичнi! Розвелося їх стiльки, проходу нема. В трамвай i в тролейбус сiсти не можна — усi забитi старими дiдами та бабами. Повчають. Ну їх!