Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загадка старого клоуна

— Але, щоб проникнути в часи, в яких я не жив, моїх спогадiв, моєї пам'ятi не досить. Тут потрiбна вже, крiм моїх знань про тi часи, ще й моя уява, яка є часточкою тiєї творчої фантазiї народу, що живе з вiкопомних часiв i що творила казки. I — твоя уява. Ти теж повинен допомогти менi. Своєю уявою. Ти маєш повiрити в те, що я навiватиму тобi. Так, як вiриш увi снi, коли з тобою трапляються найдивовижнiшi навiть речi. Вони можуть дивувати тебе, але ти вiриш у їхню реальнiсть. I, лише прокинувшись, розумiєш, що то був сон. Та й коли ти дивишся, гарний фiльм-казку, ти ж не думаєш весь час: "Так не буває!" Ти пiддаєшся мистецтву кiно i живеш у його свiтi. Отже, постарайся вiрити. Добре?

— Ну, я… постараюсь.

— Зараз я познайомлю тебе з Єлисеєм Петровичем. Тепер вiн лiсовик-iнспектор по Києву та Київськiй областi. Я собi так вигадав. Вiн приходить уночi до звiрiв, якi гастролюють у цей час у нашому цирку, i до тих, якi живуть у Київському зоопарку. Розповiдає їм лiсовi новини, передає привiти вiд родичiв, що живуть на волi, розраджує, заспокоює i взагалi стежить, щоб їх не кривдили. Ти не бiйся, вiн добрий i не зробить тобi нiчого поганого. — Чак звiв голову догори й покликав: — Єлисею Петровичу! Спустiться до нас, будь ласка!

Я теж звiв голову догори i… на деревi побачив патлатого дiдуся в окулярах. Дiд сидiв на гiлцi й читав книжку.

Почувши Чаковi слова, вiн зсунув окуляри на кiнчик носа, подивився поверх них на Чака й сказав: "Ага! Зараз!" — згорнув книжку i з несподiваною спритнiстю злiз на землю.

— Познайомтеся, Єлисею Петровичу, це Стьопа, — мовив Чак.

— Здрастуйте, — сказав Єлисей Петрович i простяг менi руку.

Рука була маленька, волохата. Але потиск теплий, приємний.

З-за окулярiв на мене дивилися зеленi лагiднi очi. Велика сива борода була скуйовджена, в нiй заплуталося сухе листя i пелюстки якихось квiтiв.

Несподiвано я впiзнав його. Це був той самий дiдусь, який стояв поруч з Чаком i Стороженком на гальорцi в цирку «Гiппо-палас», коли впала Тереза. Це вiн щось крикнув тодi звiрам, i вони, замiсть того щоб кинутися на Терезу, побiгли з арени.

Уперше в життi я бачив на власнi очi живого казкового лiсовика.

Площею туди й сюди їхали тролейбуси, автобуси, машини, сновигали тисячi людей, а на лавцi бiля цирку, поряд з нами, закинувши ногу на ногу, сидiв лiсовик. Серед бiлого дня, в центрi Києва. I нiхто не звертав на нього анiякiсiнької уваги.

Та враз я побачив мiлiцiонера, який iшов прямо до нас, до нашої лавки. Рудий, високий, з вусами мiлiцiонер.

Я не встиг навiть розкрити рота, як мiлiцiонер уже був бiля нас, козирнув i, звертаючись до лiсовика, ввiчливо промовив:

— Здравiя желаю! Вибачте, щось трапилося?

— Нi-нi, товаришу старшина, все гаразд, — заспокоїв його лiсовик.

— А я вже думав… Нiколи ж ви, Єлисею Петровичу, удень з дерева не спускаєтесь.

— Та це у нас тут одна справа…

— А-а, тодi вибачте. Вибачте, що втрутився. До побачення! — Мiлiцiонер знову козирнув i пiшов.

— Старшина Лепешко, — пояснив Єлисей Петрович. — Часто вночi чергує. Ми з ним розмовляємо. Дуже любить казки. Сам пробує писати для дiтей. Оповiдання про природу, Гарна людина.

I я якось навiть не здивувався, що нiхто Єлисея Петровича не бачить, а старшина Лепешко, який любить казки i сам пише для дiтей, бачить i дружить з ним. I пiдiйшов перевiрити, чи не ображає хто лiсовика-iнспектора.

Все було, як i повинно бути.

- Єлисею Петровичу, — сказав Чак, — то ви нам допоможете?

— Аякже. Якщо, звичайно, ви не завдали шкоди живiй природi, не скривдили когось iз моїх пiдопiчних. Зараз. Глянемо в мою книгу скарг.

Лiсовик дiстав з кишенi пiджака товстого записника у червонiй палiтурцi й почав гортати.

— Та нi, нi, — усмiхнувся Чак. — Немає нас там.

— Зараз перевiримо. Вибачте, але такий порядок.

Поки вiн гортав записника, я глянув на книжку, яку вiн читав на деревi, а тепер тримав пiд пахвою. "Остап Вишня. Усмiшки", — прочитав я на корiнцi.

"О! — подумав я. — Ти диви!"

То був улюблений письменник i мiй, i особливо мого дiда Грицька. Дiд Грицько взагалi вважав Остапа Вишню одним з найкращих письменникiв свiту. Пiсля Шевченка, Гоголя i Чехова, звичайно.

— Нема, — сказав лiсовик, загортаючи записник. — Усе в порядку.

У цей час йому на плече сiв горобець i зацвiрiнькав бiля вуха.

— Ну от! Бачите! — сказав лiсовик, витяг авторучку, розгорнув записника i щось записав. — Семикласник Василь Лисичко знову стрiляв з рогатки по горобцях. Не люблю я цього!.

Горобець знявся i полетiв.

Попередня
-= 47 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!