Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

Джейк намацав ключ. Але коли витягав, борідка зачепилася за щось у кишені, й мокрі від поту пальці впустили його. Ключ упав на підлогу, підстрибнув, провалився в тріщину між двома покривленими дошками і зник.

30

— Він у біді! — гукав Едді.

Сюзанна почула, але звук його голосу був десь далеко. їй і самій було непереливки… та все одно вона думала, що справляється непогано.

«Я розтоплю твою бурульку, солоденький, — сказала вона демонові. — Що ж ти без неї робитимеш?»

Насправді розтопити не вдалося, але змінити її Сюзанна спромоглась. Звісно, та штука в неї всередині жодної насолоди не давала, але принаймні жахливий біль вщух і зник холод. Демон потрапив у пастку, з якої несила було виборсатись. І тримала вона його не тільки тілом. Роланд сказав, що стать і секс — це не тільки зброя, але й слабкість демона. І звісно ж, як завжди, мав рацію. Демон узяв її, але вона також його взяла. І тепер скидалося на те, що кожне з них встромило палець в одну з тих гадючих китайських трубочок, і чим сильніше смикати, тим міцніше застрягаєш.

Вона відчайдушно чіплялася за одну думку, бо думати про щось інше була не в змозі. їй треба будь–що втримати це налякане, заплакане, зле створіння в лабетах його власної нестримної хоті. Воно звивалося в конвульсіях і нестямно билося всередині неї, верещало, вимагаючи відпустити, і водночас жадібно, невситимо користалося з її тіла. Але вона його не відпустить.

«А що буде, коли я зрештою його відпущу? — у відчаї думала жінка. — Як воно мені помститься?»

Вона не знала.

31

Тепер дощ періщив як з відра, погрожуючи перетворити коло, оточене каменями, на море бруду.

— Накрий чимось двері, як парасолею! — прокричав Едді. — Інакше дощ їх змиє!

Глянувши на Сюзанну, Роланд побачив, що вона досі змагається з демоном. Очі напівзаплющені, губи стиснуті в жорсткій гримасі. Демона він не міг побачити чи почути, але відчував його злі перелякані метання.

Едді повернув до нього залите дощем обличчя.

— Ти недочуваєш? — заволав він. — Затули чимось ці бісові двері, НЕГАЙНО!

Висмикнувши з наплічника шкуру, Роланд узявся за обидва її кінці, широко розставив руки і нахилився над Едді, утворивши імпровізований намет. Кінчик своєрідного олівця був закаляний брудом. Едді витер його об рукав, залишивши слід кольору гіркого шоколаду, і знову схилився над своїм малюванням. За своїми габаритами намальовані двері не зовсім були схожі на ті, що стояли з Джейкового боку (співвідношення розмірів було, мабуть, три чверті до одного), але Джейк зміг би через них пройти… якби ключі підійшли.

«Якщо у нього взагалі є ключ — це ти мав на увазі? — спитав він у себе самого. — А що як Джейк його впустив… чи той будинок змусив його впустити ключ?»

Під кружальцем, яке означало ручку, він домалював пластину і, повагавшись трохи, вивів на ній добре знайому форму замкової щілини:



І знову замислився. Чогось бракувало. Але чого? Думати було важко, бо в голові наче торнадо бушував, торнадо випадкових думок, що здіймалися у вихорі замість вирваних із землі комор, дерев'яних туалетів і курників.

— Ну ж бо, сонце моє, давай! — кричала Сюзанна в нього за спиною. — Якийсь ти хирлявий! Що таке? А я думала, ти жеребець! Що таке, хлопчику?

Хлопчик. Так, хлопчик.

Едді взяв кілок і обережно вивів слово «ХЛОПЧИК» у горішній частині дверей. І щойно він закінчив виписувати літеру «К», малюнок змінився. Кружальце на темній від дощу землі зненацька стало ще темнішим… і виросло над землею, перетворившись на темну блискучу ручку. А замість коричневої вологої землі в замковій щілині з'явилося мерехтливе світло.

У нього за спиною Сюзанна знову почала під'юджувати демона криком, але в голосі чулася втома. Треба було покласти всьому край, і до того ж швидко.

Стоячи навколішках, Едді нахилився вперед, наче мусульманин, що молиться Аллахові, й зазирнув у замкову щілину. І перед його очима постав його світ, той будинок, на який вони з Генрі ходили подивитися в травні тисяча дев'ятсот сімдесят сьомого, навіть не підозрюючи (втім, він, Едді, підозрював, так, навіть тоді невиразно підозрював), що за ними йде хлопчик з багатої частини міста.

Він побачив коридор. Джейк стояв навколішках, спираючись на руки, і несамовито смикав мостину. До нього щось наближалося. Едді бачив, що це таке, і водночас не міг роздивитися — мозок наче відмовлявся давати йому цю інформацію, бо боявся, що він усе зрозуміє і, не витримавши, збожеволіє.

— Швидше, Джейку! — заволав Едді в замкову щілину. — Ворушися, заради Бога!

Попередня
-= 100 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.

Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар