Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

В Сюзанни відвисла щелепа.

— Ви знаєте міф про Ікара?

— Так, дамочко, — відповів близнюк, вочевидь здивований тим, що вона питає про таке. — У нього були крила з воску.

— Та це все казочки для дітей, і про принца, і про Ікара, — презирливо пирхнула Тітонька Таліта. — Але історія про вічні свічки правдива, бо я бачила їх на власні очі, коли ще зовсім молодою була. Так, бува таке, що вони горять. Люди, яким я довіряю, казали мені, що в безхмарну ніч бачать їх здалеку, хоча сама я їх не бачила вже багато–багато років. Але щоб людина літала — такого не було, навіть у часи Великих Древніх.

Втім, у місті були дивні машини, створені для того, щоб виконувати певну (часом небезпечну) роботу. Можливо, деякі з них і досі справні. Але старі близнюки вважали, що ніхто з теперішніх мешканців міста не знає, як їх завести, бо звук машин не долинав до їхніх вух уже багато років.

«Ну, це, мабуть, можна буде виправити, — подумав Едді, і його очі загорілися. — За умови, що нагодиться винахідливий молодий чоловік, який трохи шарить у дивних механізмах і вічних свічках. Може статися, що для цього треба лишень знайти кнопку ВВІМК. Тобто все може бути простіше простого. А раптом просто запобіжники перегоріли — як вам таке, любі друзі й сусіди? Просто замінити півдюжини запобіжників, і все — місто засяє вогнями, як Ріно, штат Невада, суботнього вечора!»

Сюзанна штовхнула його ліктем і тихо запитала, чого йому так смішно. Але Едді тільки похитав головою і притулив пальця до рота, за що кохання всього свого життя змірило його незадоволеним поглядом. Тим часом альбіноси вели далі, по черзі підхоплюючи нитку оповіді з тією легкістю, на яку, мабуть, здатні тільки близнюки, та й то після цілого життя, прожитого разом.

Чотири чи п'ять поколінь тому, розповідали вони, у місті жило дуже багато людей, і цивілізація там теж була нівроку, хоча мешканці й водили свої вози та карети широкими бульварами, які Великі Древні спорудили для своїх знаменитих екіпажів, які не треба було запрягати кіньми. Місто населяли ремісники й ті, кого близнюки називали «мануфакторами», тож торгівля велася жваво як річкою, так і через неї.

— Через річку? — перепитав Роланд.

— Міст через Сенд досі стоїть, — відповіла Тітонька Таліта. — Стояв двадцять років тому.

— Еге ж. Старий Білл Маффін із сином бачили його не так давно — десять років минуло, — вперше за весь час порушив мовчанку Сі.

— Що то за міст? — спитав стрілець.

— Великий такий, зі сталевих дротів, — відповів один із близнюків. — Підпирає небо, наче та павутина здоровезного павука. Мені б побачити той міст перед смертю. Дуже хочеться, — сором'язливо додав він.

— Та він уже, мабуть, розвалився, — сказала Тітонька Таліта. — Туди йому й дорога. Диявол той міст зробив, диявол. — Вона повернулася обличчям до близнюків. — Розкажіть їм, що сталося відтоді і чому те місто таке небезпечне… небезпечне навіть без привидів, яких там сила–силенна бродить, я впевнена. Ці люди хочуть іти далі, а сонце вже хилиться до заходу.

10

Решта розповіді мало відрізнялася від історії, яку Роланд із Ґілеаду чув безліч разів і в певному сенсі сам пережив. Ця розповідь була уривчаста і неповна, часто–густо пересипана міфами й вигадками, а її прямота переривалася дивними змінами (змінювався не тільки час, але й напрямок), що відбувалися зараз у світі. 1 все це можна було звести до одного речення: колись давно існував світ, який ми всі добре знали, але він зрушив з місця.

Старі з Річкового Перехрестя знали про Ґілеад не більше, ніж Роланд — про баронії Приріччя, а ім'я Джона Фарсона, чоловіка, який зруйнував Роландів край і посіяв там анархію, було для них порожнім звуком. Але всі розповіді про загибель старого світу були подібні… надто подібні, подумав Роланд, щоб бути збігом.

Три або навіть чотири століття тому розгорілася велика громадянська війна — можливо, в Гарлені або в більш віддаленому краї, який називали Порлою. Язики її полум'я повільно поширювалися, а слідом за ними йшли анархія і розбрат. Мало які королівства могли протистояти цій повільній лавині. Анархія запанувала в цій частині світу так само неподільно, як ніч після заходу сонця. В одну мить на дорозі опинялися цілі армії — деякі наступали, деякі відступали, але всі їхні воїни були збентежені й не знали, навіщо ця війна. З часом вони розбивалися на менші загони і вироджувалися в бродячі банди розбійників. Торгівля поступово завмирала, а потім геть зійшла нанівець. Подорожі з незручних перетворилися на небезпечні. Врешті–решт їздити кудись стало майже неможливо. Зв'язок з великим містом дедалі слабшав, а сто двадцять років тому настала нарешті мить, коли він припинився.

Попередня
-= 118 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар