Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

І якби цієї миті у звіра не стався черговий напад чхання, то він би вхопив Едді Діна і розвісив його кишки барвистою гірляндою на нижньому гіллі сосни. Попіл від залишків багаття хмарою злетів у повітря від удару лапою, і ведмідь схилився, мало не зігнувшись навпіл, поклавши велетенські передні лапи на неосяжні стегна. Зараз він нагадував стариганя в шубі, старого чоловіка, хворого на застуду. Він чхнув ще раз, потім ще раз — АП–ЧХИ! АП–ЧХИ! АП–ЧХИ! З морди вилітали хмари паразитів. Гарячий потік сечі ринув у нього між ніг і з шипінням залив розкидані вуглинки багаття.

Не гаючи часу, Едді скористався кількома подарованими йому й конче необхідними секундами. Він видряпався на дерево, як мавпочка на стовп, забарившись тільки на мить: перевірити, чи надійно заткнутий за пояс його штанів револьвер стрільця. Його охопив невимовний жах, і вже майже виникло тверде переконання, що доведеться вмирати (а чого він чекав, коли Генрі вже нема поруч і нікому за ним Наглядати?), але все одно в голові пролунав шалений вибух сміху. Загнаний на дерево, подумав він. Як вам такий розклад, га, фанати спорту? Мене загнав на дерево Ведмезилла.

Істота знову підняла голову, відчуваючи, як те, що поверталося в неї між вухами, ловить відблиски й спалахи сонячного проміння, і вхопилася за дерево, на якому сидів Едді. Звір високо підняв лапу й завдав нею різкого удару, заміряючись збити Едді, як соснову шишку. Лапа відпанахала гілку, на якій стояв Едді, саме в ту мить, коли він ухопився за іншу. Кіготь розірвав йому навпіл один черевик, стягнув його з ноги, й два рваних шматки того, що було черевиком, полетіли геть.

«Нічого страшного, — подумав Едді. — Можеш і другий до пари забрати, братику–ведмедику, якщо хочеш. Все одно я їх уже зносив».

Ведмідь заричав і знову вперіщив лапою по дереву, залишивши на його стародавній корі глибокі подряпини, рани, що одразу почали сочитися прозорим смолистим соком. Едді, не здаючись, рвучко піднімався вгору. Гілля ставало вже не таким густим, і коли він ризикнув подивитися униз, то втупився просто в каламутні ведмежі очі. Галявина попід задертою головою звіра зменшилася до розмірів мішені, центром якої були розкидані рештки багаття.

— Промазав, волохатий недонос… — почав Едді, але тут ведмідь, який досі не опускав голови, щоб мати змогу бачити супротивника, чхнув. Едді обдало гарячими шмарклями, в яких роїлися тисячі крихітних білих черв'яків. Вони несамовито звивалися на його сорочці, руках, на шиї та обличчі.

В Едді вирвався змішаний крик здивування й відрази. Він почав щосили терти очі й рота, втратив рівновагу, але якраз вчасно встиг ухопитися рукою за гілку в себе за спиною. Він тримався й тер шкіру, намагаючись стерти якомога більше слизу, що кишів червою. Заричавши, ведмідь знову вдарив по дереву. Сосна хитнулася, наче щогла в шторм… але свіжі сліди від кігтів залишилися на сім футів нижче тієї гілки, на якій стояв Едді.

Черва здихає, зрозумів він — мусить здихати, щойно залишить заражені гадючі болота в тілі монстра. Від цієї думки йому стало трохи краще, й він знову почав підніматися. Видряпавшись на дванадцять футів вище, він зупинився, не наважуючись підніматися далі. Стовбур сосни, діаметром не менше восьми футів біля основи, зараз потоншав дюймів до вісімнадцяти. Едді розподілив вагу тіла на дві гілки, але відчував, як вони пружинять під ним. Зараз з висоти пташиного польоту було видно ліс і передгір'я на заході, що простиралися перед очима Едді бугруватим килимом. За інших обставин цим краєвидом можна було б помилуватися.

«Я на вершині світу, ма», — подумав Едді. Він знову глянув у підняту морду ведмедя, і на мить усі думки з його голови вивітрилися — залишилося тільки просте здивування.

На ведмежій скроні щось росло, і на вигляд ця річ нагадала Едді маленьку антену радара.

Прилад обертався ривками, відбиваючи сонячні спалахи. Едді чув, як він тонко пищить. Свого часу Едді мав кілька автомобілів (того штибу, що стояли на стоянках для уживаних автомобілів з написом «СПЕЦІАЛЬНА ПРОПОЗИЦІЯ», зробленим милом на вітровому склі), і звуки того пристрою нагадали йому скрегіт підшипників, які невдовзі стануть, якщо їх не замінити.

Ведмідь протяжно й лунко загарчав. Жовтувата піна, густа від черви, загуслими краплями просочувалася йому крізь лапи. Якби він ніколи вжитті не бачив виразу повного й безповоротного божевілля (але він його бачив, бо не раз стикався ніс до носа з першокласним стервом на ймення Детта Волкер), то зараз була саме така нагода… але, на щастя, та скажена морда була не менш ніж на тридцять футів нижче, і вбивчі пазурі не могли дотягнутися до його ступнів, бо до них залишалося п'ятнадцять футів. А ще, на відміну від дерев, на яких ведмідь зривав свою злість, бредучи до галявини, ця сосна була живою.

Попередня
-= 12 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар