Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

Мало–помалу характер війни почав змінюватися. Терези переваги схилилися в бік Сивих — так їх називали тому, що вони були значно старші за мешканців міста. Звісно, міщани теж постарішали. їх і досі називали Юнами, проте в більшості пора юності вже давно була позаду. І вони або забули, як користуватися стародавньою зброєю, або вона вже стала непридатною для війни.

— Скоріше за все, і те, і те, — буркнув Роланд.

Ще якихось дев'яносто років тому — на пам'яті Сі й Тітоньки Таліти — з'явилася остання банда розбійників, така велика, що перші вершники прогалопували Річним Перехрестям на світанку, а останні підтягувалися до самого заходу сонця. То була остання армія, яку бачили в цій частині світу, й верховодив нею принц–воїн на ім'я Давид Спритний — той самий, що, за переказами, злетів у небо, впав і розбився на смерть. Він примусив весь той набрід, що вештався на околицях міста, слухатися його команд, безжально вбиваючи кожного, хто насмілювався йому суперечити. Сива армія Спритного навіть не намагалася ввійти в місто через річку на човнах чи через міст. Натомість вони збудували понтонний міст за двадцять миль нижче за течією річки й напали з флангу.

— Відтоді війна вичахала, як вогонь у печі, — закінчила Тітонька Таліта. — Щодня ми чули про людей, яким пощастило втекти з міста. Зараз вони приходять трохи частіше, бо кажуть, що міст відкритий. Гадаю, вогонь уже майже згас. У місті досі чубляться Юни й Сиві через залишки трофеїв, та нащадки розбійників, що слідом за Спритним перейшли той наплавний міст, зараз самі дуже юні, хоч їх і називають Сивими. А нащадки оборонців міста, мабуть, уже такі самі старі, як і ми. Хоча деяких молодиків досі тягне у Лад, бо їх приваблюють звитяги минулого і світло знання, яке колишні мешканці могли там залишити.

Ці два табори досі ворогують між собою, стрільцю, і обидва захочуть мати в своїх лавах цього молодика, якого ви називаєте Едді. Якщо темношкіра може народжувати, то вони її не вб'ють, хоч у неї й нема ніг. Вони триматимуть її, щоб вона виношувала дітей, бо дітей зараз дедалі меншає. І хоча давні хвороби вже лютують не так, як раніше, діти все одно народжуються не такими як слід.

Зачувши це, Сюзанна неспокійно поворухнулася, хотіла було щось сказати, але потім просто допила каву і вмостилася, щоб слухати далі.

— Але, стрільцю, якщо молодика й жінку вони просто захочуть залишити в себе, то можеш уявити, як вони прагнутимуть хлопчика.

Джейк нахилився і знову почав гладити Юка. Побачивши вираз його обличчя, Роланд зрозумів, про що він думає: це той самий тунель під горами, тільки Пришелепкуваті Мутанти інші.

— А тебе вони вб'ють, — сказала Тітонька Таліта. — Бо ти стрілець і належиш іншому часу й іншому місцю. Ти ні риба ні м'ясо, користі з тебе ніякої. Але хлопчика можна використати, навчити, як пам'ятати одне й викинути з голови все інше. Там усі забули, через що почалася війна, бо відтоді світ зрушив з місця. Тепер вони просто б'ються під звуки тих жахливих барабанів, деякі ще молоді, деякі вже такі старі, що їм час у крісло–гойдалку, як нам усім, хто тут зібрався. І всі вони — тупі ідіоти, що живуть тільки заради того, щоб убивати, а вбивають заради життя. — Вона помовчала. — А тепер, коли ви нас, старих пеньків, вислухали до кінця, може, передумаєте й підете в обхід? Може, нехай їх там грім поб'є?

Але перш ніж Роланд встиг відповісти, пролунав чистий і впевнений голос Джейка.

— Розкажіть, що ви знаєте про Блейна Моно, — попросив він. — Розкажіть про Блейна й Машиніста Боба.

11

— Про якого машиніста? — перепитав Едді, але Джейк не відводив очей від старих.

— Колія он там, — порушивши мовчанку, що запала, сказав нарешті Сі, показуючи кудись у бік ріки. — Лише одна рейка, високо на насипу з каменів, зроблених руками людини. Великі Древні мостили таким каменем вулиці й будували з нього будинки.

— Монорейка! — вигукнула Сюзанна. — Монорейковий Блейн!

— Блейн — негідник, — пробурмотів Джейк.

Роланд мовчки глянув на нього.

— А цей потяг ще їздить? — спитав Едді у Сі.

Але той, чимось вочевидь стурбований, повільно похитав головою.

— Ні, молодий чоловіче. Але за моєї пам'яті… тітонька теж мусить це пам'ятати… він їздив. Ми тоді були ще молоді й зелені, а війна за місто була в розпалі. Ми його чули здалеку… те низьке буркотіння, наче от–от вдарить сильна літня гроза і блискавки розітнуть небо.

— Так, — підтвердила Тітонька Таліта. На обличчі в неї оселився розгублений і мрійливий вираз.

— А потім з'являвся він — Блейн Моно, весь блискучий на сонці, з довгим носом, наче твоя куля, стрільцю. І сам довгий, два колеса, не менше. Я знаю, в це важко повірити (не забувайте, що ми були ще малі, а це щось та значить), але я досі думаю, що він був такої довжини, бо коли він їхав, то наче простягався на весь обрій. Швидкий, низький і зникав так швидко, що ми навіть не встигали його як слід роздивитися!

Попередня
-= 120 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар