Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

не просто негідник, — подумав він. — Він небезпечний. Дуже небезпечний».

Так, можливо.

«Жодних «можливо»!» відчайдушно наполягала його свідомість.

Гаразд, Блейн — негідник, і це факт. Але в його іспитовому творі про Блейна говорилося ще дещо, правда ж?

Блейн — це правда. Блейн — це правда. Блейн — це правда.

— Господи, я вже нічого не тямлю, — прошепотів Джейк. Він заплющив очі й за кілька секунд уже міцно спав. Більше цієї ночі йому нічого не наснилося.

17

Приблизно опівдні наступного дня вони зійшли на верхівку чергового схилу і вперше побачили міст через Сенд. Він перетинав річку там, де вона звужувалася, повертала на південь і текла повз місто далі.

— Господи Ісусе, — тихо сказав Едді. — Сьюз, тобі це нічого не нагадує?

— Так.

— А тобі, Джейку?

— Так… схоже на міст Джорджа Вашингтона.

— Стопудняк, — погодився Едді.

— Але що міст Джорджа Вашингтона робить у Цинциннаті? — спитав Джейк.

Едді уважно на нього подивився.

— Де–де, синку?

— Тобто в Серединному світі, — засоромився Джейк. — Ну ви розумієте.

Тепер Едді дивився на нього ще уважніше.

— А звідки ти знаєш, що це Серединний світ? Коли ми підійшли до дороговказа, тебе з нами не було.

Джейк запхав руки в кишені штанів і заходився зосереджено вивчати свої черевики.

— Уві сні бачив, — буркнув він. — Авжеж не через батькового турагента забронював.

Роланд торкнувся плеча Едді.

— Облиш його поки що.

Едді зиркнув на стрільця і кивнув.

Мандрівники ще трохи постояли, звикаючи до нового краєвиду. До обрисів міста на горизонті вони вже звикли, але міст тільки–но з'явився перед очима. Розпливчастий обрис на тлі полуденного неба, він мріяв на віддалі. Роланд зміг розрізнити чотири блоки неймовірно високих металевих веж — по одному на кожному кінці мосту й два посередині. Між ними довжелезними арками вигиналися в повітрі гігантські троси. Між цими арками й підпорою мосту йшли численні металеві дроти — чи то інші линви, чи то металеві балки, Роланд не міг сказати напевно. Але також він побачив прогалини між ними і після тривалого споглядання збагнув, що міст уже не стоїть рівно.

— Я собі думаю, що он той міст невдовзі звалиться в річку, — сказав Роланд.

— Можливо, — неохоче протягнув Едді. — Але мені здається, що не все так погано.

Роланд зітхнув.

— Не варто надміру сподіватися, Едді.

— І що б це могло означати? — Едді почув у власному голосі нотки роздратування, але було вже запізно — слова вирвалися.

— Це означає, що я хочу, аби ти довіряв власним очам, Едді, от і все. Коли я був малим, у нас ходило одне прислів'я: «Тільки дурень вірить у те, що він спить, до того, як прокинеться». Розумієш?

В Едді на язиці крутилася ущиплива відповідь, але він переборов себе. Його просто дратувало, що Роланд уміє (ненавмисне, він був у цьому впевнений, але це справи не полегшувало) змусити його відчути себе малолітнім бовдуром.

— Мабуть, розумію, — нарешті сказав він. — Це те саме, що й улюблене прислів'я моєї матінки.

— Яке?

— Сподівайся на краще, а очікуй гіршого, — кисло промимрив Едді.

Роландове обличчя просяяло в усмішці.

— Вислів твоєї матері подобається мені більше.

— Але міст досі стоїть! — не стримавшись, вибухнув Едді. — Згода, він у не надто гарному стані. Мабуть, його вже тисячу років ніхто не оглядав і не ремонтував. Але ж він стоїть. Ціле місто стоїть! Невже це так погано — сподіватися, що ми знайдемо там якісь корисні речі? Або людей, які нас не пристрелять, а нагодують і побалакають з нами, як ті старі в Річковому Перехресті? Що, скажеш, даремно сподіватися на те, що щастя нарешті повертається до нас лицем?

Запала мовчанка, в якій Едді дуже збентежився, бо раптом зрозумів, що виголосив цілу промову.

— Ні. — У Роландовому голосі бриніла доброта, та доброта, з якої Едді ніколи не переставав дивуватися. — Нічого поганого в тому, щоб сподіватися, нема. — Він подивився на Едді та інших, наче людина, яка щойно отямилася після глибокого сну. — На сьогодні все. Станемо тут. Гадаю, настав час поговорити, і ця розмова не буде короткою.

Стрілець зійшов зі шляху і, не озираючись, побрів крізь високу траву. За мить інші рушили слідом.

18

До того дня, як вони зустріли в Річковому Перехресті старих, Роланд здавався Сюзанні подібним до героїв телешоу, які вона зрідка дивилася: Чейена, Людини–Рушниці і, звісно, їхнього прообразу — героя, якого називали «Дим від пострілу». Передачі про останнього вона раніше, поки вони не з'явилися на телебаченні, слухала з татком по радіо (Сюзанна подумала про те, наскільки неприродною видалася б сама думка про радіо–драму Едді та Джейкові, й мимохіть усміхнулася — не тільки Роландів світ зрушив з місця). Вона досі пам'ятала, про що говорив диктор на початку кожної з цих радіозамальовок: «Людина стає спостережливою… і трохи самотньою».

Попередня
-= 126 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар