Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

— Ти помиляєшся! Ми справді з Нью–Йорка! Лише кілька тижнів тому ми пройшли в цей світ крізь двері, які стояли на узбережжі!

— Це правда! — вигукнула Сюзанна. — Клянуся, правда.

Тиша. За бар'єром виднівся тільки вигин гладенької рожевої

спини Блейна. Переднє вікно наче вирячалося на них порожнім скляним оком і хитро мружило повіку–склоочисник.

— ДОВЕДІТЬ, — нарешті озвався Блейн.

— Господи, як я можу це довести? — спитав Едді в Сюзанни.

— Не знаю.

Едді знову натиснув кнопку.

— Статуя Свободи! Тобі це про щось каже?

— ПРОДОВЖУЙ, — сказав Блейн майже задумливим голосом.

— Емпайр–Стейт–Білдінґ! Фондова біржа! Світовий торговельний центр! Знамениті хот–доги Коні–Айленду! Мьюзик–хол «Редіо–Сіті»! Іст–Віл…

Але Блейн не дав йому договорити. Неймовірно, але монотонний голос, що полинув із гучномовця, тепер належав Джонові Вейну.

— ГАРАЗД, ПІЛІГРИМЕ. Я ВІРЮ ТОБІ.

Едді з Сюзанною знову обмінялися поглядами, і цього разу в них були спантеличення і полегшення водночас. Та коли Блейн заговорив ще раз, його голос звучав холодно та незворушно.

— ПОСТАВ МЕНІ ПИТАННЯ, ЕДДІ ДІН З НЬЮ–ЙОРКА. І НЕХАЙ ВОНО БУДЕ ЦІКАВИМ. — Запала коротка мовчанка, а потім Блейн додав: — БО ІНАКШЕ ТИ Й ТВОЯ ЖІНКА ПОМРЕТЕ, ХАЙ ТАМ ЗВІДКИ ВИ ПРИЙШЛИ.

Сюзанна перевела погляд із коробки переговорного пристрою на Едді.

— Про що це він? — з присвистом прошепотіла вона.

Едді тільки головою похитав.

— Гадки не маю.


28

Кімната, до якої затягнув його Ґешер, здалася Джейкові стартовою шахтою міжконтинентальної балістичної ракети «Мінітмен», прикрашеною пацієнтами психлікарні: частково музей, частково вітальня, а частково — нічліжка, де отаборилися гіпі. Простір над головою впирався у закруглену стелю, підлога, опущена на сімдесят чи сто футів униз, теж була округлої форми. А на єдиній стіні скрізь вертикальними лінями тяглися різнокольорові неонові трубки: червоні, сині, зелені, жовті, помаранчеві, персикові, рожеві. Біля стелі й підлоги шахти (якщо це була вона) ті довгі трубки збігалися разом, утворюючи кричуще–веселкові вузли.

Сама кімната, у якій за підлогу правили іржаві залізні грати, була піднята приблизно на три чверті від дна велетенської капсули. Подекуди ґрати були встелені килимами, подібними до турецьких (пізніше Джейк дізнався, що такі килими ткали в баронії Кашмін). їхні кути притискали до підлоги важкі скрині, оббиті міддю, торшери чи низькі ніжки крісел, завалених усіляким непотребом. Інакше килими просто тріпотіли б, наче паперові стрічки, прикріплені до вентилятора, бо знизу постійно дмухав теплий вітер. Інший вітер, що надходив з круглого скупчення вентиляційних отворів, подібних до тих, які вони бачили в тунелі, гуляв на висоті приблизно чотирьох чи п'яти футів над головою в Джейка. На дальньому боці кімнати були двері, такі самі, як ті, крізь які вони з Ґешером увійшли сюди. У Джейка зародився здогад, що це продовження підземного коридору, який тягнеться Шляхом Променя.

У кімнаті було шестеро людей — четверо чоловіків і дві жінки. Джейк здогадався, що це вище командування Сивих. Звісно, за умови, що досі було ким командувати. Жодного молодого обличчя він не бачив, та все одно всі ті люди були в розквіті сил. І дивилися на хлопчика так само зацікавлено, як і він на них.

У центрі кімнати, недбало перекинувши масивну ногу через бильце крісла завбільшки з трон, гордовито сидів чоловік. Виглядав він як хтось середній між вікінгом і велетнем з дитячих казок. Його мускулястий торс був оголений, тільки срібляста стрічка була зав'язана довкола біцепса, через одне плече перекинуті піхви для ножа, а на шиї висів якийсь дивний амулет. М'які шкіряні штани, запхнуті у високі чоботи, щільно облягали тіло. На одному чоботі виднілася жовта пов'язка. Брудне біляве волосся з сивизною каскадом спадало до середини широкої спини, очі були зелені й цікаві, як у шкодливого кота — старого й досвідченого, який, проте, ще не втратив витонченого смаку до жорстокості, що в котячих колах вважається забавкою. На спинці крісла висіло щось подібне до престарого автомата.

Придивившись пильніше до прикраси на грудях вікінга, Джейк побачив, що це скляна коробка у формі труни, підвішена на срібному ланцюзі. Всередині крихітний циферблат годинника показував п'ять хвилин по третій. Під циферблатом гойдався маленький золотий маятник. І навіть попри тихе сичання течії повітря, що циркулювало внизу і вгорі, Джейк почув тихе «цок–цок». Стрілки годинника рухалися швидше, ніж зазвичай, і Джейк зовсім не здивувався, коли побачив, що вони крутяться не вперед, а назад.

Попередня
-= 174 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар