Слава ЗСУ!

4

Три людських істоти (а з ними четверта, що трималася на стегні у першої) і маленька пухнаста тварина пробігли крізь отвір у бар'єрі до вагона Блейна Моно. Він стояв і тихо двигтів у своєму вузькому відсіку, наполовину над платформою й наполовину нижче неї, схожий на велетенський патрон — патрон, пофарбований у сміховинний рожевий колір, що лежить у відкритому прикладі великокаліберної рушниці. Посеред величезної Колиски Роланд із друзями здавалися лише рухомими плямами. А над ними, під стародавнім дахом, пурхали сотні голубів, яким лишалося жити сорок секунд. Коли пасажири наблизилися до монопоїзда, люк на його рожевому боці поїхав угору, відкриваючи прохід. За ним виднілося пухнасте світло–синє килимове покриття.

— Ласкаво просимо до Блейна, — сказав м'який спокійний голос, коли вони зайшли в салон. Усі його впізнали. То був голос Маленького Блейна, тільки трохи гучніший і впевненіший. — Слава Імперії! Приготуйте до перевірки транзитні картки й пам'ятайте, що проїзд без картки є злочином, який карається згідно з чинним законодавством. Сподіваємося, поїздка вам сподобається. Ласкаво просимо до Блейна. Слава Імперії! Приготуйте до перевірки транзитні картки…

Запис на плівці пришвидшив темп, спочатку до несосвітенної скоромовки, а потім до квиління на високих нотах. Потім пролунав короткий електронний проклін — БУУП! — і голос увірвався.

— ГАДАЮ, ЦЕ СТАРЕ ЛАЙНО НАМ БІЛЬШЕ НЕ ЗНАДОБИТЬСЯ. ПРАВДА Ж? — запитав Блейн.

Зовні, струсонувши містом, пролунав вибух страшної сили. Едді, з Сюзанною на руках, відкинуло вперед, і він би впав, якби Роланд не вхопив його за руку. Досі Едді хапався за соломинку надії, що Блейнова погроза щодо отруйного газу — це лише жорстокий жарт. «Не варто було тобі сподіватися, — подумав він. — Тому, хто вважає, що пародіювати старих кіноакторів — це смішно, абсолютно не можна довіряти. Це просто закон природи».

Вигнуті двері за їхніми спинами плавно зачинилися. З прихованих вентиляційних отворів тихо засичало повітря, і Джейк відчув, що йому заклало вуха.

— Здається, він загерметизував вагон.

Едді кивнув і роззирнувся навколо круглими від подиву очима.

— Я теж це відчув. Тільки подивіться на це все! Яку казці!

Колись він читав про одну авіакомпанію — здається, «Ріджент Ейр», — що обслуговувала людей, які хотіли літати з Нью–Йорка до Лос–Анджелеса з більшим шиком, ніж пасажири «Дельти» чи «Юнайтед». У цієї компанії був переобладнаний «Боїнг–727» з вітальнею, баром, відеосалоном і спальним відсіком. Мабуть, інтер'єр того модного літака виглядав так, як салон поїзда, що його Едді бачив зараз на власні очі.

Вони перебували у видовженій кімнаті, обставленій кріслами з плюшевою оббивкою і диванами–трансформерами. На дальньому кінці вагона, який був завдовжки щонайменше вісімдесят футів, була облаштована зона бару, більше схожа на затишне бістро. На підвищенні з полірованого дерева стояв інструмент, зовні подібний до клавесина, який підсвічували приховані міні–прожектори. Едді б не здивувався, якби на сцену зараз вийшов Гоуґі Кармайкл і почав награвати «Зоряний пил».

Під самою стелею тьмяно сяяли маленькі круглі світильники, а посередині висіла люстра — мініатюрна копія тієї, що лежала в руїнах танцювальної зали Маєтку, як здалося Джейкові. Але це його не здивувало. Він вже почав сприймати подібні збіги й подвоєння як належне. Єдине, що здавалося в цьому салоні дивним, — повна відсутність вікон.

На п'єдесталі під люстрою стояв справжній piece de resistance, маленький мистецький шедевр — льодова скульптура стрільця, який тримав у лівій руці револьвер. У правій він стискав вуздечку льодового коня, що, опустивши голову, змучено брів за господарем. На цій руці Едді нарахував лише три пальці: підмізинний, мізинець і великий.

Поки Джейк, Едді й Сюзанна зачудовано роздивлялися змарніле обличчя під крижаним капелюхом, підлога під їхніми ногами ледь відчутно завібрувала. Схожість скульптури з Роландом була вражаюча.

— ПРАЦЮВАВ НАШВИДКУРУЧ, — скромно зізнався Блейн. — ВАМ ПОДОБАЄТЬСЯ?

— Це просто фантастика, — сказала Сюзанна.

— ДЯКУЮ ТОБІ, СЮЗАННО З НЬЮ–ЙОРКА.

Едді перевірив рукою м'якість канапи. Вона була м'яка, наче пух. На неї хотілося лягти й проспати щонайменше шістнадцять годин.

— А Великі Древні вміли подорожувати з шиком, ге?

Поїзд знову розреготався, і пронизливі нотки божевілля,

що звучали в цьому реготі, змусили їх обмінятися нервовими поглядами.

— ТІЛЬКИ НЕ ДУМАЙТЕ, ЩО ТАК ЇЗДИЛИ ВСІ, — насміявшись, сказав Блейн. — ЦЕ БУВ БАРОНСЬКИЙ ВАГОН… ТЕ, ЩО ВИ НАЗИВАЄТЕ ПЕРШИМ КЛАСОМ.