Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

— Ні, — відповів Роланд. — Ясна річ, напрямок, куди вони падають, змінюватиметься, поки сонце мандрує небом, але шлях Променя ми будемо бачити весь час. Не забувайте, що Промінь світить у цьому напрямку вже тисячі, а може, й десятки тисяч років. Погляньте–но на небо!

Едді й Сюзанна підвели голови й побачили, що тоненькі баранці хмар уздовж Променя теж вклалися у «ялинку»… і ці хмари пливли швидше, ніж ті, що були обабіч смуги його сили, їх штовхало на південний схід. У бік Темної Вежі.

— Бачите? Навіть хмари впокорені.

Назустріч їм наближалася зграйка птахів. Потрапивши на шлях Променя, птаство змінило напрямок польоту і якийсь час летіло на південний схід. Едді дивився й очам не вірив. Коли птахи перетнули вузький коридор зони впливу Променя, то знову лягли на попередній курс.

— Так. Здається, нам час іти, — сказав він. — Довжелезна подорож на тисячу миль починається, блін, з першого кроку тощо, тощо.

— Зажди. — Сюзанна подивилася на Роланда. — Тисячею миль цей шлях не обмежується, так? Тепер уже не обмежується. Наскільки він довгий, Роланде? П'ять тисяч миль? Десять?

— Не можу сказати. Але дорога дуже довга.

— То як, в біса, ми збираємося туди дістатися, якщо ви двоє везтимете мене в цій чортопхайці? Нам ще пощастить, якщо зможемо долати три милі на день крізь тамті Буєраки. І ви це знаєте.

— Шлях знайдено, — терпляче сказав Роланд. — Поки що цього досить. Можливо, Сюзанно Дін, настане час, коли ми мандруватимемо швидше, ніж тобі цього хотілося б.

— Та невже? — Вона виклично на нього подивилася, й обоє чоловіків побачили небезпечний вогник у її очах, очах Детти Волкер. — У вас там у кущах машина для перегонів? Якщо так, то непогано було б ще мати й дорогу, на якій можна розігнатися!

— Земля і наш спосіб пересування нею змінюватимуться. Так буває завжди.

Сюзанна махнула на нього рукою — мовляв, говори–говори.

— Моя старенька матуся казала: «Господь подбає». Ти мені зараз її нагадуєш.

— А хіба Він не дбає? — поважно спитав Роланд.

Якусь мить вона дивилася на нього в німому здивуванні, а потім задерла голову і розсміялася в небо.

— Ну, все залежить від того, як до цього ставитися. Я тобі так скажу, Роланде: якщо це і є Божа турбота, то я боюся навіть уявити, що буде, коли Він вирішить залишити нас без обіду.

— Та ходімте вже, — втрутився Едді. — Забираймося звідси. Мені тут не подобається. І це була чистісінька правда, але не вся. Ним оволоділо глибинне бажання рвонути вперед цим прихованим шляхом, цим невидимим шосе. Кожен крок наближав до поля троянд і Вежі, що височіла над ними. Едді збагнув (і сам із цього здивувався), що сповнений рішучості побачити Вежу… чи померти на шляху до неї.

«Вітаю, Роланде, — подумав він. — Тобі це вдалося. Тепер я один з адептів. Хто–небудь, скажіть «Алілуйя»».

— Але, перш ніж ми вирушимо, треба дещо зробити. — Роланд нахилився і розв'язав сиром'ятну мотузку довкола лівого стегна. Потім поволі почав розстібати кобуру.

— Що за дурня? — спитав Едді.

Знявши пояс, Роланд простягнув йому.

— Ти знаєш, навіщо я це роблю, — спокійно сказав він.

— А ну одягни назад! — Едді відчув, що всередині піднімається буревій суперечливих емоцій. Пальці, міцно стиснуті в кулаки, тремтіли. — Що це ти таке робиш?

— Мало–помалу божеволію. Поки ця рана в моїй душі не загоїться… якщо таке взагалі можливо… я не годен його носити. І ти це знаєш.

— Візьми, Едді, — тихо сказала Сюзанна.

— Якби вчора на тобі не було цієї херні, коли на мене напав той кажан, то нині я був би вже мертвий!

Замість відповіді стрілець і далі простягав свій останній револьвер Едді. Його постава промовляла, що він готовий цілий день так простояти, якщо буде треба.

— Гаразд! — викрикнув Едді. — Хай тобі грець, добре!

Він вихопив кобуру в Роланда і рвучко пов'язав її собі на поясі. Взагалі–то він мусив відчути полегшення. Хіба ж він не дивився на цей револьвер серед ночі, коли він лежав біля Роланда, і думав про те, що може статися, якщо у Роланда справді поїде дах? Хіба Сюзанна не думала про те саме? Але полегшення не прийшло. Був тільки страх, почуття провини і дивний болісний смуток, надто глибокий для сліз.

Без револьверів стрілець виглядав дуже дивно.

Якось неправильно виглядав.

— Все? Тепер, коли новоспечені учні мають зброю, а вчитель залишився без неї, можна вже йти? Якщо з кущів вистрибне якась велика тварюка, Роланде, ти завжди зможеш швиргонути в неї ножем.

— А, так, — пробурмотів він. — Мало не забув. — Видобувши з кошеля ніж, він простягнув його Едді руків'ям уперед.

Попередня
-= 41 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар