Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

— Не знаю. Поки що не можу сказати напевно. Але я сподіваюся, приятелю. Я щиро на це сподіваюся.

Роланд кивнув і відпустив руку Едді.

— Дякую тобі. До темряви ще дві години. Чом би ними не скористатися?

— Я тільки за.

І вони пішли далі. Роланд віз Сюзанну, а Едді крокував попереду, стискаючи шмат дерева з ключем, захованим глибоко всередині. Він наче випромінював своє власне тепло, потаємне і потужне.

32

Того вечора, після їжі, Едді дістав з–за пояса стрільців ніж і почав різьбити. Ніж був навдивовижу гострий і наче ніколи не затуплявся. Едді повільно і обережно працював у світлі багаття: крутив деревинку в руках, спостерігав, як з–під довгих упевнених рухів ножа виходять завитки тирси гладенького дерева.

Сюзанна лежала, підклавши під голову руки, і дивилася на зорі, що неквапом мандрували чорним небом.

Роланд відійшов подалі від багаття і стояв тепер на краю місця, яке вони обрали собі для табору, недосяжний для відблисків полум'я, дослухаючись до голосів божевілля, що перекрикували один одного в його зболеній, пошматованій свідомості.

Хлопчик був.

Не було ніякого хлопчика.

Був.

Не було.

Був…

Він заплющив повіки, притулив холодну долоню до лоба, під яким пульсував біль, і замислився, скільки часу ще потрібно для того, аби він луснув, наче затуго натягнута тятива.

«Ох, Джейк, — подумав він. — Де ти? Де ти?»

А над ними трьома зійшли Стара Зоря й Стара Матінка. Вони зайняли свої місця в небі й роздивлялися одна одну через зоряне череп'я свого древнього шлюбу.



РОЗДІЛ 2

КЛЮЧ І ТРОЯНДА


1

Цілих три тижні Джон «Джейк» Чемберз відважно боровся з божевіллям, що поволі заповзало в його душу. Увесь цей час він почувався, наче остання людина на борту океанського лайнера, що йде на дно: відкачував воду з трюмів, щоб урятувати собі життя, намагався втримати корабель на плаву, доки не вщухне буря, небо не проясниться і не надійде допомога… будь–яка допомога. Від будь–кого. Тридцять першого травня тисяча дев'ятсот сімдесят сьомого року, за чотири дні до шкільних канікул, він остаточно переконався, що допомоги не буде. Час здаватися, падати в обійми шторму.

Останньою краплею до чаші терпіння став екзаменаційний твір з англійської мови.

Джон Чемберз, тобто Джейк для трьох–чотирьох хлопців, що були майже його друзями (якби батько довідався про цей «фактик», то це б його точно розлютило), закінчував свій перший рік у школі Пайпера. Йому вже виповнилося одинадцять, і він ходив до шостого класу, але був надто дрібним для свого віку. І люди, Що зустрічалися з ним уперше, думали, що він набагато молодший. І взагалі, не так давно (десь рік тому) його ще часто вважали дівчинкою, поки він не влаштував батькам істерику, і мама нарешті зглянулася над ним та дозволила підстригтися коротко. Батько, ясна річ, не мав нічого проти стрижки. Він просто вишкірив зуби в жорсткій залізній посмішці і сказав: «Малий хоче бути схожим на морпіха, Лорі. Це піде йому на користь».

Батько ніколи не називав його Джейком, лише Джоном, та й то дуже рідко. Для батька він зазвичай був просто «малим».

Минулого літа (на двохсотліття Незалежності — суцільні прикраси, прапори, і повно високих кораблів у Нью–Йоркській затоці) тато сказав йому, що школа Пайпера — це просто Найкраща, Трясця Її Матері, Школа в Країні Для Хлопця Твого Віку. І той факт, що Джейка туди прийняли, не має нічого спільного з грошима, наполегливо пояснював Елмер Чемберз. Він несамовито пишався цим, хоча навіть десятирічний Джейк підозрював, що це неправда, що насправді це лише брехня, яку батько перетворив на факт, аби час від часу ненароком вставляти у розмову за обідом чи на вечірці з коктейлями: «Як мій малий? Та він ходить до школи Пайпера. Найкращої, Трясця Її Матері, Школи в Країні Для Хлопця Його Віку. Туди за гроші не потрапиш. У школі Пайпера цінують тільки клепку, от що».

Джейк чудово розумів, що в палахкотючій печі свідомості Елмера Чемберза грубе вугілля бажань і власної думки дуже часто сплавлялося у тверді діаманти, які він називав фактами… а за менш офіційних обставин «фактиками». «Факт у тому, що…» — це була його улюблена фраза, котру він промовляв дуже часто, і шанобливо, і за будь–якої нагоди.

«Факт у тому, що до школи Пайпера просто так, за гроші не беруть, — сказав йому батько влітку на Двохсотліття, коли небо було синім–синім, і все навкруги прикрашене прапорами, і Високі Кораблі стояли у затоці. У Джейковій пам'яті це літо закарбувалося в золотистих тонах, бо тоді він ще не почав божеволіти і всі турботи були тільки про те, чи добре він себе зарекомендує у школі Пайпера, бо вона здавалася якимось гніздом, де висиджували геніїв. — До такого місця, як школа Пайпера, тобі допоможе потрапити тільки те, що в тебе ось тут. — Простягнувши руку над письмовим столом, Елмер Чемберз постукав сина по лобі твердим, вкритим плямами від нікотину пальцем. — Ясно, малий?»

Попередня
-= 43 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар