Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Загублена земля. Темна вежа III

«Чух–чух, — подумав Джейк. — Ось у чому правда».

— Подай копієчку, — втомлено протягнув жебрак, і Джейк, не оглядаючись, кинув йому на коліна всю здачу з книжкової крамниці. І тут, неначе за графіком, до його вух долинула пісня «Роллінґ Стоунз»:

Я бачу червоні двері й хочу пофарбувати їх у чорний, Ніяких інших кольорів, я хочу тільки чорний…

Не без подиву Джейк відзначив, що крамниця, котру він зараз проминав, називалася «Музика з вежі могутності».

Схоже, сьогодні вежі продавалися всюди й майже за безцінь.

Джейк пішов далі. Повз нього, наче в сонному маренні, пропливали вуличні вивіски. Між Сорок дев'ятою і Сорок восьмою він надибав крамницю під назвою «Твої відображення». Як і сподівався, повернув голову і побачив у дзеркалах дюжину Джейків — хлопчиків, що були надто маленькі на свій вік, дюжину школярів у охайному одязі для школи: синіх піджаках, білих сорочках, брунатних краватках і сірих штанях. Офіційних одностроїв у школі Пайпера не було, а до неофіційного максимально наближався цей одяг.

Зараз школа здавалася далекою і давно забутою.

І тут Джейк збагнув, куди йде. Це розуміння піднімалося з глибин його свідомості, як неймовірно приємна на смак свіжа вода з підземного джерела. «Це крамничка делікатесів, — подумав він. — Принаймні так вона виглядає зовні. А насправді це зовсім інше… двері до іншого світу. Того, іншого світу. Його світу. Правильного світу».

І Джейк побіг, пристрасно дивлячись уперед.

Світлофор на Сорок сьомій був проти нього, але хлопчик не звернув уваги: стрибнув уперед з хідника і помчав через білі лінії переходу, кинувши ліворуч лише один недбалий погляд. Заскреготіли шини об асфальт, і перед Джейком різко зупинилася водопровідна аварійка. Але йому було байдуже.

— Гей! Ти що, сказився? — закричав водій, та Джейк не слухав.

Лише один квартал.

Зараз він біг щодуху. Краватка майоріла десь за лівим плечем, волосся вітер зачесав назад, а шкільні черевики гупали по хіднику. Джейк не зважав на погляди перехожих, здивовані або просто зацікавлені, так само, як проігнорував лютий вигук водія аварійки.

Це тут… тут, на розі. Коло магазину канцелярського приладдя.

Ось з'явився вантажник поштової служби в темно–коричневій спецівці, штовхаючи перед собою візок з посилками. Джейк перестрибнув вантаж, наче, піднявши руки, виконував стрибок в довжину. Сорочка вилізла зі штанів і стирчала ззаду з–під піджака, як край слинявчика. Вже приземляючись, Джейк мало не наскочив на дитячий візок, який котила молода пуерториканка. Рухаючись, наче півзахисник, що помітив діру в лінії оборони й кинувся затуляти її собою, він уник зіткнення з коляскою. «Де горить, хлопчику?» — спитала молода жінка, але Джейк і її проігнорував. Він уже мчав повз «Папірчик» (так називався магазин канцприладдя), з його вітринами, повними ручок, записників і настільних калькуляторів.

«Двері! — шаленіючи, подумав він. — Я їх побачу! Але чи я спинюся там? Нізащо! Я ввійду, а якщо вони замкнені, то доведеться їх вибити просто перед…»

Аж раптом він побачив те, що було на розі Другої й Сорок шостої, і побачене все–таки змусило його зупинитися… не просто зупинитися, а різко загальмувати, ковзнувши на підборах. Він стояв посеред хідника, стиснувши руки в кулаки й важко, з присвистом дихаючи. Сплутане й мокре від поту волосся знову впало на лоба.

— Ні! — мало не заплакав Джейк. — Ні! — Але це несамовите заперечення не могло змінити суті того, що він побачив, бо не побачив він нічого. Нічого було бачити, крім короткого дерев'яного паркана й засміченої порослої травою ділянки землі за ним.

Будинок, що колись стояв там, знесли.

16

Хвилини зо дві Джейк простояв перед парканом, втупившись поглядом у порожній простір і не рухаючись. Кутик рота у нього сіпався. Він відчував, як крапля за краплею витікає з душі його надія, його непохитна впевненість. На зміну їм надходило розчарування, найглибше і найгіркіше з усіх розчарувань, які Джейк зроду відчував.

«Чергова фальшива тривога, — подумав він, коли шок більш–менш відступив і дав змогу думати. — Фальшива тривога, глухий кут, висхла криниця. Тепер знову почнуться ті голоси, і коли це станеться, то я, мабуть, закричу. І це нормально. Бо я вже змучився терпіти це все. Втомився божеволіти. Якщо божеволіти — це те, що зі мною, то мені просто треба поквапитися і швидше збожеволіти. Тоді мене відвезуть у клініку й вколють щось, від чого я вирубаюсь. Я здаюся. Це все. Мені капець».

Втім, голоси не поверталися. Принаймні, поки що. Коли Джейк почав міркувати про те, що бачить, то зрозумів, що ділянка землі не така вже й порожня. Посеред порослого травою клаптя землі, що більше нагадував смітник, стояв рекламний щит.

Попередня
-= 59 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 2.


Останній коментар

380982927245 15.03.2016

Красива книга


anonymous7929 06.03.2016

Дуже гарна і цікава книга


Додати коментар