Слава ЗСУ!

«Я на місці, — подумав Джейк. — Це воно».

Вивіска впала на землю, а Джейк випростався і пішов далі, не кваплячись, уважно роздивляючись навколо. Щодалі, то сильнішим ставало відчуття сили, енергії. Усе, що він бачив, — трава, бите скло, уламки цегли — неначе проступало під дією цієї сили. Навіть пакети від чіпсів здавалися гарними, а пляшку з–під пива сонце перетворило на циліндр, повний брунатного вогню.

Джейк дуже гостро відчував власне дихання і сонячне світло, що золотим дощем лилося на все довкола. Зненацька він збагнув, що стоїть на порозі розкриття великої таїни, і його тілом пробіг дрож — чи то від жаху, чи то від зачудування.

Це все тут. Геть усе. Все досі тут.

Бур'ян терся об холоші його штанів, до шкарпеток чіплялися реп'яхи. Ось попереду зашурхотіла обгортка з–під печива, бо її гнав по землі легенький вітерець. Сонячний промінь відбився від блискучої поверхні, і Джейкові на якусь мить здалося, що обгортка засяяла, сповнилася прекрасного і нестерпного світіння, яке йшло зсередини.

— Усе досі тут, — повторив він уголос, не знаючи, що його обличчя теж набуває власного внутрішнього світіння. — Все.

До Джейкових вух долинав якийсь звук. Узагалі–то він чув цей звук, відколи переліз на майданчик. То було дивовижне гудіння на високій ноті, невимовно самотнє і невимовно приємне. Так міг би завивати вітер на пустельній рівнині. Але цей звук був живим. Як тисячі голосів, що поєдналися в одній великій відкритій ноті. Глянувши вниз, він побачив, що в гущавині бур'яну, кущах і купах цегли проглядають обличчя. Обличчя.

— Хто ви? — прошепотів Джейк. — Хто ви такі? — Відповіді не було, але крізь хор Джейку почулися інші звуки: тупотіння копит по піску, постріли з револьвера. З пітьми співали осанну янголи. Обличчя в руїнах поверталися, коли він проходив повз них. Вони наче стежили за ним, не маючи, втім, нічого лихого на меті. Він бачив Сорок шосту вулицю і краєчок будівлі ООН на тому боці Першої авеню, але ці будинки більше не мали жодного значення. Сам Нью–Йорк перестав для нього будь–що означати, став так само блідим і невиразним, як віконне скло.

Гудіння посилилося. Тепер хор голосів з багатотисячного перетворився на багатомільйонний — то був відкритий вир, що піднімався з найглибшого колодязя Всесвіту. Джейк розібрав якісь імена, але не знав, кому вони належать. Одне звучало як Мартен. Інше — як Катберт. А третє, можливо, Роланд… Роланд із Ґілеаду.

Імена, уривки розмов, які могли б скластися в десятки тисяч переплетених історій, але все це було нікчемним порівняно з дивовижним потужним гудінням, дрижанням, що прагнуло наповнити Джейкову голову сліпучо–білим світлом. І радість від цього була такою великою, такою безмежною, що загрожувала розірвати його на шматки. То був голос Так, голос Білості, голос Завжди. На порожній ділянці землі урочисто співав великий хор життєствердження. І співав він для нього, Джейка.

А тоді в заростях реп'яхів Джейк помітив ключ… аза ним — троянду.

17

Ноги зрадницьки підігнулися, і Джейк упав на коліна. Краєм свідомості він розумів, що плаче. Ще слабше проступало усвідомлення того, що він трохи надзюрив у штани. Не спинаючись на ноги, він проповз уперед і потягнувся до ключа, що лежав у реп'яхах. Виглядав цей предмет дуже просто. Скидалося на те, що Джейк бачив його форму уві сні:

«Увесь секрет — у тій маленькій карлючці на кінці», — подумав він.

Коли ключ опинився у Джейковій руці, хор голосів злився в один переможний вигук, такий гучний, що поглинув крик самого Джейка. Він побачив білий спалах між затиснутих пальців і відчув, як рукою аж до самого плеча пробіг струм. Удар був колосальним. Він наче за оголений високовольтний дріт ухопився, але болю не було.

Джейк розкрив книжку «Чарлі Чух–Чух» і вклав у неї ключ. А тоді погляд знову впав на троянду, і хлопчик збагнув, що саме вона — справжній ключ. Ключ до всього. Джейк поповз уперед. Його обличчя перетворилося на ореол світла, очі стали бездонними колодязями сліпучого синього вогню.

Троянда росла на якійсь невідомій багрянистій траві.

Коли Джейк наблизився до цього жмутка трави, троянда почала розтулятися просто на очах. Пелюстка за пелюсткою вона розкривала свою червоногарячу душу, показуючи світу її потаємні глибини. І кожна пелюстка наче палахкотіла своїм власним вогнем. Зроду–віку Джейк не бачив такого нестримного буяння життя.

Він потягнувся брудною рукою до цього дива, і голоси почали виспівувати його ім'я… але водночас у серце почав закрадатися смертельний страх, холодний, як крига, і важкий, мов камінь.