Слава ЗСУ!

Ви бачили когось із можновладців на прем’єрі української опери чи балету? Ні? Ну, а на концерті Кобзона чи Кіркорова?

От вам наочно владні пріоритети.

Їм не потрібна вказівка з Москви. Просто їхня система координат не включає нас. Зате включає таксі, пиво та радіо “Шансон”.

Нічого не маємо проти таксі та пива. Проте в нашому дитинстві існувало чітке визначення для людей, які не читають книжок, не ходять до театрів і взагалі культурно не розвиваються. Не маємо на увазі нікого конкретно, але таке явище носило раніше назву “бидло”.

Так отож, пані і панове, сам собою напрошується цікавий висновок: керівною в країні є ідеологія бидла. Вона по-своєму щира і, можливо, щиро опікується добром цієї країни. Можливо, вона включає навіть ідею процвітання. Але добро і процвітання в координатах бидла - це не те саме, що в наших із вами координатах. Звідси й усі проблеми. А зовсім не з Москви, хоч заперечувати її вплив ніхто не буде.

Цікаво, що підвищення коефіцієнту бидлуватості влади не є суто українським феноменом. Для прикладу послухайте хоча б Джорджа Буша. Існує думка, що для того, аби бути президентом, треба бути людиною обмеженою. Але чи до такого ступеню? Тож, шановні друзі, бидло рветься до влади у світовому масштабі.

На цьому висновку можна було б зупинитися, якби не один цікавий нюанс.

З метою розпочати боротьбу з бидлуватістю влади, ми створили проект Закону про невідкладні заходи з підвищення культурного рівня Прем’єр-міністра України, членів Уряду України та державних службовців. Ідея проста - зобов’язати згаданих громадян раз на рік ходити до театру, до кіно, на концерт і читати не менше 1 (однієї) книжки. Хто проти?

Тепер тримайтеся. Ми направили цей проект КОЖНОМУ членові Комітету Верховної Ради з питань духовності і культури з проханням підтримати. Під проектом знову підписалися Курков, Шкляр, Забужко, Андрухович, Покальчук.

Так от. На це звернення не відгукнувся ЖОДЕН з членів Комітету з питань культури, включно з головою.

Як то кажуть, без коментарів.

PS. Візьми олігарха в родину

Такий результат став для нас шоком, без перебільшення. Проте трохи заспокоївшись, ми спробували проаналізувати ситуацію. О’кей, влада не знає про існування в країні письменників, а звідки вона може про них знати? Книжки читати вони не мають часу, а по телевізору письменників не показують. Там показують спортсменів, співаків та манекенниць. Як ви гадаєте, якби депутатам написали Клички або Шевченко, вони б відповіли? Можете не сумніватися. Співаків вони теж добре знають, бо ті є учасниками всіх виборчих кампаній. Манекенниці теж часто зустрічаються на шляху депутатів. А письменники?

Один наш друг, житель Євросоюзу, коли почув про наші пригоди, задав просте запитання: “Хлопці, а чого ви домагаєтеся?” І ми не замислюючись відповіли: “Ми домагаємося, аби кандидат в Президенти восени поїхав до старійшини письменницького цеху, скажімо, Павла Загребельного чи Ліни Костенко, і попрохав благословення. Не викликав до себе і найняв агітувати, а просто поїхав і попрохав благословення”. У відповідь наш друг сумно засміявся і сказав: “Е, хлопці, до цього і у нас, у Європі, далеко.”

І дійсно, далеко. І в Америці далеко. Послухайте хоч би, що верзе їхній Президент. Подивіться хоч би, хто є ньюсмейкерами газет та журналів. Та сама компанія - спортсмени, співаки, манекенниці. При всій повазі до цих професій можемо сказати, що на велику мудрість від них годі чекати і писати можна хіба що про те, хто з ким переспав і яку машину купив. І ви не повірите - про це здебільшого і пишуть. То чого ж ви хочете від політиків? Вони читають ті самі газети і дивляться ті самі канали. Люди добрі, нами керує бидло! Хто не вірить - послухайте плівки майора Мельниченка. У тих записах нас, наприклад, вражають не стільки злочинні наміри - ми певні, що у всіх країнах влада не безгрішна, - а більше лексика, манера висловлюватися і взагалі культурний рівень героїв. Час уже просто кричати: “Пробі!”

Згадайте минуле сторіччя - хто в нас був головними міфотворцями? Письменники та художники. Досі в книжках можна прочитати, що сказав Гемінгвей в якій кав’ярні, і як сварилися Гоген із Ван Гогом.

Ризикнемо навіть нагадати, що прем’єр-міністра Російської імперії Столипіна вбили в київському оперному театрі. Терористи знали, де робити засідку. А якби вас спитали, де робити засідку на сучасного прем’єра, що б ви порадили? Правильно. Президента Чечні вбили на футболі.

І це не просто випадок, а тотальне зміщення орієнтирів суспільства. Бути культурним уже не модно, і не тільки в нашій країні.