Слава ЗСУ!

“Чтоби бєґать, надо бєґать”

Ризикнемо висловити крамольну думку: незалежно від результаті виборів письменники будуть писати. Бо врешті-решт це спосіб їхнього існування.

А отже, давайте зробимо вигляд, що вибори уже відбулися, переміг той що треба, та поговоримо про вічне.

Останнім часом нас часто запитують: які письменники кращі - наші чи російські? Нам дуже приємно чути ці запитання, тому що буквально п’ять років тому нікому й на думку не спало б подібне порівняння. Українських письменників просто не було видно і чутно. Так, ніби немає в Україні літератури. Але насправді вона є і сьогодні час вимагає розставити крапки над “і”. Хто краще грає в футбол, хто краще виконує вправи зі стрічкою та обручем, і хто краще пише.

Із самого початку відповімо щиро і об’єктивно - ми. Ми пишемо краще. А потім поміркуємо і додамо - вони. Вони теж пишуть краще. Пам’ятаєте, як у Руданського: “Та він, каже, мене луччє, а я його луччє”.

Щодо першої тези є заперечення? Де той Челубей, який вийде у чесному герці проти нашого Андруховича, а чи Шкляра, а чи то проти Оксани Забужко? Мовчать ворожі лави. Всі розуміють, що слабо.

А з іншого боку скільки у нас таких видатних бійців - п’ять, десять? А якщо піде “стінка на стінку”? Хто вистоїть проти легіону Дашкових-Полякових-Устінових? Отож-бо й воно. Наші найкращі кращі за їхніх найкращих. А решта? Із сумом мусимо констатувати: другий ешелон до бою не готовий, навіть при тому, що частина його б’ється одночасно за обидва війська.

І це зрозуміло. Шановні читачі! Подивіться, будь ласка, у дзеркало. Що ви там бачите? Симпатична, талановита творча особистість. Згодні? А тепер уявіть, що ви написали оповідання чи повість - бо рідко хто починає з романів. Уявили? Ваш твір сподобався друзям, батьки просто у захваті, тобто річ вартісна. Тепер беріть її до своїх працьовитих рук і несіть… Куди? До видавництва? Навіть не думайте, видавництва не мають справ із оповіданнями, їм книжку подавай. До літературного журналу? Годі. Де ви бачили українські літературні журнали? Якщо парочка їх іще жевріє, то черга на публікацію така, що не дочекаєшся. Можна запропонувати оповідання критику. Ну, це забава для екстремалів, бо, по-перше, критиків у нас іще менше, чим журналів, а по-друге, чого це раптом зайнята людина марнуватиме на вас свій дорогоцінний час? Ну і останній варіант - запропонувати свій твір знайомому літературному метру. Скажіть, у вас багато знайомих літературних метрів?

Колись на легкоатлетичному турнірі імені братів Знаменських переміг молодий чех. Журналісти одразу кинулися до нього з питаннями: мовляв, як ви досягли такого результату, в чому секрет? Чех учив російську мову в школі, тому почав дуже впевнено: “Чтоби бєґать, надо… - тут у нього скінчився словниковий запас, він замислився і закінчив -…бєґать”. Отож “чтоби бєґать, надо бєґать”, і складно не погодитися з такою простою формулою. А щоб писати, треба писати.

Проте якщо бігунам потрібен стадіон, секундомір та тренер, то письменникам потрібні публікації, читачі й критики. Бігати “трусцой”, або, як казав один наш друг, “трясцею”, можна довго, але спортивного результату досягти важко. Писати “під себе” не тільки нецікаво, але й шкідли-во - для творчого зростання потрібен відгук читачів та критиків.

Спитайте в будь-якого помітного автора, і більшість зізнається, що у їхньому житті була людина, яка ґрунтовно вплинула на формування творчої особистості. Найчастіше такою людиною був аксакал письменницького цеху. Іноді - редактор. А що це означає? Що редактор мав час і бажання працювати з молодим автором, а аксакал - нагоду поспілкуватися з ним. Бо мудрість передається з вуст до вух безпосередньо.

До чого все це? А до того, що поява одного геніального письменника на українських теренах не потребує нічого - ягнята у нас іще не вивелися, сонечко сяє, і взагалі любо. А ось коли ми захочемо мати багато міцних письменників, таких, щоб їх було цікаво читати навіть за умови відсутності геніальності, тут уже не вистачить красивих ландшафтів. Потрібна система циркуляції літературних текстів і, якщо хочете, підвищення кваліфікації автури.

Колись на письменників учили в інституті. Був такий Літінститут імені Горького, який, окрім русифікації національних еліт, виконував-таки функцію творчого зростання. Хоч би тому, що там збиралися молоді письменники, балакали поміж собою, пили горілку і навіть дечого вчилися, принаймні, спілкувалися з поки що живими класиками.

Ні, безперечно, говорити про диплом із записом “письменник” у відповідній графі смішно. Письменника не робить диплом. Письменника робить книжка, бажано навіть не одна. Але до книжки іще треба дорости, і тут авторові конче потрібно спілкування з колегами, авторитетами, критиками. Саме тоді, можливо, прозвучить фраза, яка зробить із початківця свідомого письменника. Саме тоді метра, натхненного увагою неофітів та п’ятдесятьма грамами, може пробити на одкровення, яке змінить літера-турний світ.