Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > ЗАЛИШЕНЕЦЬ Чорний Ворон

РОЗДІЛ ДРУГИЙ


1


Коли проти ночі постукали у двері, Євдося відчинила, не питаючи, хто там, і впустила до хати Чорного Ворона.
— Уже? — спитала вона.
Ворон сів на лаву, ближче до божниці, де з лампадки падало тьмяне світло, і подивився на ліжко, в якому минулої осені, рівно рік тому, він одлежувався цілий місяць, а тепер тут спав Ярко — не у сповитку, а по-дорослому вкритий вовняним рядном.
— Як він?
— Нівроку, росте.
— Я знав, що в тебе йому буде найкраще, — сказав Ворон. — Але мушу відвезти його ще далі.
— Навіщо? — вона ждала, що Ворон це скаже, але не думала, що так скоро.
— Треба, Євдосю. Такий час.
— Такий. Пора тобі й про себе подумати.
— А що тут думати?
— Голи бороду та ховайся чимдалі поміж чужих. Давно казала тобі, що не буде пуття з вояцтва вашого.
— І ти вже знаєш… Біда, Євдосю. Біда, ще й велика.
— Біда ваги не має. А рятуватися треба. Мусиш подбати про себе.
— Взавтра, — сказав він. — Взавтра я зголю бороду.
— Справді? — Євдося спершу мовби й зраділа, та потім ще більший жаль підступив до серця. — Це я вже більше тебе не побачу?
— Ну, чого ж… — якось непевно промовив Ворон.
— Переночуєш у мене?
— Ні. Посиджу, поки збереш дитину.
— Хоч підвечеряй.
Євдося засвітила на столі каганець, насипала йому миску теплого кулешу, сіла на лавці й, поки він їв, усією собою дивилася на Ворона.
— А про Веремія більше нічого не чув? — спитала вона.
— Нічого. Самі тільки вигадки. Звитяга породжує легенди, а відчай — брехню.
— Так завжди велося у світі.
— Був колись у моєму загоні один тихий хлопчина, не з тутешніх, бурлака. Івасем звався. Поки воюємо, він ще нічого, а як настає затишшя, йому наче пороблено. Впадає в таку нуду, хоч викинь чоловіка, аби на інших не перейшла та хвороба. Мовчить, мовчить, та як почне говорити, то тільки про одне — про орден руки Івана Хрестителя. Він казав, що належить до таємного ордену лицарів руки святого Іоанна.
— А це що таке? — не второпала Євдося.
— Ну, таке потаємне братство, що має спільну, приховану від людей мету. Його братчики вважають, що Іванові Предтечі одрубали у в'язниці не лише голову, але й праву руку. Та найцікавіше те, що через багато літ ця рука якимось чином потрапила до москалів, і вони зберігають її мощі десь біля Пскова чи Новгорода. Саме тому кацапи збудували таку міцну державу.
— Сон рябої кобили, — сказала Євдося.
— Та вже ж. Проте лицарі ордену взяли собі за мету відшукати руку Івана Хрестителя.
— Для чого?
— А ти не здогадуєшся? Щоб викрасти й перенести її в Україну. Мовляв, лише тоді справа нашої державності матиме добрі наслідки. Бідний Івась. Він і мене агітував пристати до цього ордену й вирушити на пошуки руки.
— А ти?
Ворон поклав ложку, зашарудів у кишені, дістаючи кисет з тютюном.
— Кури тут, — сказала Євдося. — Хочу, щоб довше твоїм духом у хаті пахло.
— А я, — він склав папірець жолобком і сипнув у нього пучку тютюну, — я не перечив Івасеві. Хай кожен тішиться тим, що додає йому віри. Не хотів доводити, що це нісенітниця, то відмовився пристати до їхнього братства з іншої причини. Такої, що й казати соромно.
— Кажи, сором'язливий ти мій, — легенько вщипнула його Євдося, всміхнувшись до Ворона самими губами.
— Бачиш, Євдосю, братчики ордену поставили перед собою занадто суворі правила: не спати в жидівських хатах, не любитися з жінками, не курити й не пити. Перше — то ще сяк-так, нехай би було, а від усього іншого як відмовитися живому чоловікові?
— Ну, звісно, та ще й такому, як ти, — знов кольнула його Євдося.
— А що я? Не такий, як усі?
— Ні, ти в нас найкращий, — сказала вона. — Тобі не гріх і в жидівській хаті переспати, якщо припече. Сам же кажеш, що перше куди не йшло…
— Ти на слові мене не лови, — Ворон видихнув такий струмінь диму, що вогник над каганцем застрибав і ледь не погас.
— Я не ловлю, я знаю, що це незабаром буде.
— Де?
— Не знаю, тоді згадаєш мене. Але ти не доказав про Івася. Що він? Покинув усе і пішов у Московію?
— Нікуди він не пішов. Коли ми брали Черкаси, гарматною стрільнею йому відірвало голову й праву руку…
— Матінко рідна, — перехрестилась Євдося.
— Ось такий знак. І скажи після цього, що над нами немає вищої сили.
— Цей знак не від Бога.
— Але чому саме голову й праву руку? Чому не ліву?
— Про це судити не нам, — сказала Євдося.
— Може, й так. А про Веремія… то я хотів у тебе спитатися. Ти ж, мабуть, пробувала щось розгадати?
— Пробувала, та не виходить. Не скрізь я можу заглянути. Раз випадає на життя, а раз… Щось плутає карти. Кидала й на зерно — те саме. Усе тут покрите великою тайною.
— Жаль. Бо я таке задумав, що мені треба знати, живий він чи ні.
— Що? Може, скажеш?
— Не тепер.
— Тоді роби як знаєш. Тільки дай мені ще раз побачити тебе на прощання.
Вона підійшла до Ворона, провела пальцями по його волоссю, чолі, бровах, довкола очей, торкнулася пучками вуст, бороди.
— Гарний… А як поголишся та обстрижешся, тебе й любка не впізнає. Саме час зробити те, що тобі раджу. Хоч як мені шкода назавжди прощатися з тобою.
Він поцілував її руку.
— Дякую тобі за все, Євдосю.

Попередня
-= 61 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 14.

Останній коментар

максим 05.12.2019

Дуже гарний твір, реалістично до дрібниць описані події, побут, настрій персонажів. Хоч і знаєш на перед чим закінчилася війна з москалями, всеодно до найменшої краплини душі пробирає, пронизує ця оповідь. Сам розумієшь, що безвихідь у цій війні, селяни вже виснажені та зневірені, але у козаків залишається тільки один шлях, і його потрібно пройти по совісті.... Всім рекомендую прочитати, і як вже правильно сказано - обов"язково включити до шкільної програми або програми вищих навчальних закладів.


Олена 22.09.2019

Захоплюючий твір про історію нашого краю, наче події сторічної давнини, минулося ,
але як перекликається з сучасністю і проникає глибоко в душу, велика вдячність
автору за цей чудовий роман.


Ольга 14.02.2018

Це великий твір великого автора. Тримає до останнього слова. Найкраще, що я читала
від українських сучасних письменників. У шкільну програму обов'язково!


Додати коментар