Слава ЗСУ!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

Ми таки відкопали його. Саме тут, у Скарбовому Яру, де отаборилися на широкому виступі схилу, порослому мішаним лісом.
На цій «призьбі» стояли білі клени, ясени, берези, які раніше від дуба і граба викинули молоденьке листячко, і звіддалік здавалося, що їх огортає зелений дим. За підлісок тут були густі зарості ліщини (вона теж уже розвісила свої блідо-зелені сережки), кущі шипшини та глоду, що набубнявів біленькими пуп'янками.
Відіспавшись та відпочивши біля багать, ми вже наступного дня двійками подалися в різні кінці Холодного Яру на вивідки, чи немає тут нашого брата лісовика (мусив би бути!) і чи не завелися десь у глибоких хащах рогаті чорти. Хтось же зламав оту гілку на клені.
Сутягу і Козуба я послав у напрямку села Грушківки, Ходю й Біжу — на Головківку, Невіруючий Хома з Цокалом потрюхикали в бік Лубенців, а Захарко з Ладимом — на Буду. «Пастушка» Василинку я попросив провідати «Мотрю» і, якщо буде в кого, розпитати все, що тільки можна — і про монастир, і про «бандитів», і про тих, хто їх ловить, і про сни рябої кобили.
Залишивши в таборі одноокого Карпуся та Фершала, ми з Вовкулакою вирушили в напрямку Мельників. Добралися майже до хутора Кресельці, але — ніде нічого. Ні людського ступака, ні відбитка копита (окрім наших), ні кінського кізяка. Страх як кортіло заглянути на Креселецьке лісництво, проте не ризикнули: якщо Василя Чучупаку вистежили тут ще навесні 20-го, то чого ждати тепер?
Ми повернули праворуч, навідали джерело Живун, однак і тут не знайшли ніякого знаку. Захлиналося співами птаство, витьохкував соловейко, не втихали зозулі (якщо то правда, що вони лічать літа, то кому ж оце стільки кували?), кілька разів нам перебігали дорогу як не козуля, то заєць, а людської душі не чути було — ні душі, ні ноги. Ото лиш зозулині черевички жовтіли та ще тут і там цвіли кущики синіх фіалок, медуниць і курячої сліпоти. Сліпота вже напала й на нас, бо коли біля Живуна ми побачили товстелезне повалене дерево зі свіжим зрубом, то не відразу й здогадалися, що то робота бобрів.
Так того вечора ми й повернулися «додому» ні з чим, якщо не брати до уваги весняних грибів-зморшків, яких Вовкулака назбирав повну шапку. Хлопці теж нічого не бачили, хоча Біжу оббігав стільки байраків та виярків, що навіть натрапив на мої і Вовкулачині сліди, які його привели до Живуна, а потім до самісінького табору. Сутяга і Козуб набрели з боку Грушківки на завалену землянку, знайшли біля неї іржавий шомпол «манліхера», але все показувало на те, що «хата» щонайменше позаторішня. Невіруючий Хома, який ходив з Цокалом на Лубенці, від самого початку не вірив, що вони когось знайдуть; та оскільки їхній шлях пролягав знов-таки з боку Жаботина, то Хома не витримав і вирішив подивитися, чи й досі там висять оті двоє сіром. Ні, їх уже знайшли й відчепили. І курви нема, розповідав Хома, з підозрою поглядаючи на Ходю.
Захарко з Ладимом двічі обігнули хутір Буду й таки побували біля дуба Залізняка. Стоїть наш дубочок, хвалився Ладим, тільки під ним ніхто не сидить, ні Наливайко, ні Павлюк, ні Хмель, — городив чорті-й-що Ладим, наче йому щось зробилося з головою. А раз там нікого не було, то ми з Момотом удвох посиділи. На хутір, звісно, не заходили.
Хто недаремно того дня їв хліб, то це Василинка. Напитуючи роботу в монастирі, він вивідав там усе, що міг, і навіть сни рябої кобили. Виявляється, що саме тепер більшовики закривають «Мотрю», але на слізне прохання черниць майно та будівлі монастиря передають релігійній громаді. Сестри отримали також в оренду Іоанно-Златоустівську і Троїцьку церкви.
Наглядає за ними адмінвідділ Медведівського волвиконкому.
Зовні «Мотря» ніби така, як раніше, але все вже не те. Землю забрала комуна, жити немає з чого, і черниці змушені найматися до селян на різні роботи. Подейкують, що для них у монастирі відкриють кравецьку майстерню, де вони шитимуть ковдри і ще всяку всячину.
— Може, на зиму хоч ковдрами запасемося, — хазяйновито прикинув одноокий Карпусь.
— Еге, запасешся, — буркнув Хома. — Що, у богомільних жінок відбереш?
— Навіщо відбирати? Може, вони самі дадуть.
— Еге, дадуть. Жди.
— Цитьте! — перебив їхні теревені Вовкулака. — Скільки всього там черниць?
— Небагато, — сказав Василинка. — Ще донедавна було дванадцять. А це прислали з Черкас новеньку.
— То їх там тринадцять? — тепер уже не втримався Цокало. — Так, як і нас?
— Ні, — серйозно відповів Василинка, ніби не розуміючи солоного жарту. — Крім черниць, там ще п'ять послушниць. А також ігуменя Рафаїла. У церкві править дуже старий батюшка Іван. Ще там вештається якийсь юродивий у чорній хламиді.
Я аж підскочив.
— Невже Варфоломій?
— Так, Варфоломій.
— Він живий?
— Мабуть, живий, якщо вештається, — незворушно відказав Василинка. — Хоча під каптуром не видно його лиця.
— Аж не віриться… — я мимоволі подивився на Невіруючого Хому.
— Я ще не доказав головного, — Василинка підбив на лоба кубанку. — Охорони в монастирі ніби й немає, а чекісти є.
— Чекісти?
— Атож, — кивнув Василинка. — І насамперед ота новенька черниця з Черкас. Сама підкотилась до мене…
— Сама? До тебе? — не повірив Хома.
— А хіба що?
— Нічого. Просто дивно. Черниця сама… підкотилася.
— Не цікаво — не буду розказувать, — образився Василинка.
— Не перебивайте його, — сказав Вовкулака. — Він по правді все каже. Хто б це просто так присилав черниць із Черкас, якщо монастир, вважай, закритий?
— Отож-бо! Ви б її побачили, що то за кобилиця.
— Ну, добре, — примирливо сказав Хома. — А що було далі? Підкотилась вона до тебе…
І тут Василинка, розізлений тим, що на нього досі дивляться, як на хлопчиська, розповів таку історію, що в носі закрутило не тільки Хомі. Схоже було, що спершу він і не хотів цього розказувати, але раз так, то нате вам. Коли всі сестри пішли до вечерні, Василинка, не напитавши у них роботи, теж поплентав своєю дорогою. Рушив про людське око начебто у бік Мельників, а коло Гайдамацького ставу крутнув ліворуч. І тут спиною почув, що за ним хтось стежить. Він розглянувся крадькома, нікого не побачив, та швиденько завернув до мельничанського шляху і там заліг у придорожньому рову. Коли чує, хтось таки чалапає його слідом, а потім через рів, прямо над Василинкою, перескочила чорна рясофора, війнувши на нього жіночим духом. Тут Василинка вже не витримав, підвівся та як чхне, аж та рясофора ледве не впала зі страху…
Далі Василинка розповідав таке, від чого сам червонів, затинався, низько опускав голову і шапка йому сповзала на носа.
Але й спинитися вже не міг. Черниця пояснила йому свою цікавість тим, що він їй дуже сподобався, що вона вже не може жити самими молитвами, бо її грішна природа вимагає свого…
Ну, кумекаєте? — питав Василинка, ще нижче опускаючи голову. Словом, вони пішли в кущі, і тут сталося найцікавіше. Василинка, хоча й затинався, але розповідав так смачно, що не повірити йому було важко. Коли вона роздяглася, ну, зовсім поскидала все до нитки, то на стегні у неї була червона попружка, надавлена підв'язкою. А знаєте чого? Ні? А того, пояснив Василинка, що вона там ховала пістолета.
Дванадцять пар очей витріщилося на Василинку, хоч бачили вони, ці баранячі очі, не його, а бачили — ось, як зараз, перед собою — ту попружку на білому стегні.
— А далі? — облизнув губи Хома.
— А що далі? Далі все ясно, — розважно сказав Василинка.
Настала тиша. Тільки Цокало багатозначно цокнув язиком.
— Як же ти його нагледів, того пістолета? — нарешті спитав Козуб.
— Дуже просто. Коли вона зняла рясу, то не кинула її на траву, а дуже обережненько поклала коло себе збоку. Я побачив, що там щось загорнуте, потім… коли вже це… — Василинка почервонів ще дужче. — Коли… цього… вона закотила очі і втратила тяму, я помацав того ґендзуля в рясі і здогадався, що то пістолет.
— А може, то було щось інше? — спитав Хома.
— Що? — не зрозумів Василинка.
— Ну, мало чого. Наприклад, кабзда з грішми. Жінки часто ховають гроші або в пазуху, або ще й далі.
— Що ж я — пістолета од кабзди не відрізню? — образився Василинка.
— Ну й ну, — крутнув головою Біжу. — Оце добігався один.
— Учора Ходя, сьогодні Василинка, — докинув Козуб. — Якщо так діло піде і далі, то скоро ми всіх чекісток перешпокаємо.
— То ти її прикінчив? — втрачав терпець Вовкулака.
— Ти що? — здивовано подивився на нього Василинка. — Щоб на монастир знов цілий полк наслали? Там ті сестрички й так бідні.
— А що ж ти з нею зробив?
— Нічо', попрощався. Пообіцяв, що як наймуся десь близько на роботу, то прийду ще.
— А вона?
— Приходь, каже. Та ви не дотумкали головного. Слідкувала вона за мною не тому, що їй засвербіло, а через те, сука, що нюхом почула в мені партизана, — нарешті розправив плечі Василинка.
— Ну, так це здалеку видно! — сказав Вовкулака, і дванадцять пар очей весело перезирнулися.
— Отож. Почула нюхом і хотіла вислідити, куди я піду. А як попалася, то вже нікуди було діватися, придурилася, що любить мене.
— От тобі й сон рябої кобили, — вишкірився Вовкулака, а Василинка заграв двома ямочками на рожевих щоках.
— Бо таки ж рябої! — сказав він, дивуючись. — Ось вам хрест, що вона вся ряба, як трясця. Навіть цицьки в ластовинні!
І знов дванадцять пар баранячих очей втупились у Василинку, хоч бачили вони не його, а бачили — ось, як зараз, перед собою — дорідні цицьки, обсипані веснянками до самісіньких пипок.
— А бий тебе коцюба з твоєю курвою, — ударив об поли одноокий Карпусь. — У мене куліш збіг.
Утім, вечеря вдалася. Куліш хоч і збіг, зате вийшов густим, як каша. До того ж Карпусь засмачив його не тільки салом, а ще й ведмежою цибулею та грибами-зморшками. Я дозволив хлопцям потягти по чарці і сам причастився. Спати мостилися на купинах гілляччя ближче до згаслого багаття, яке ще тримало жар. Коней прив'язували так, щоб вони тулилися докупи, гріли одне одного й давали тепло нам. Біля коней завжди затишніше.
На варту я виставив Сутягу і Ходю, але й сам довго не спав.
Піднявся схилом вище вгору. Місяця не було, цятки зірок проглядали крізь верховіття. Здавалося, ця могутня тиша простягається на весь світ. Але Холодний Яр не спав. Він жив своїм нічним життям. Не вірилося, що, окрім нас та насельниць монастиря, тут більше нікого нема. Ліс не поспішає відкривати свої таємниці.