Слава ЗСУ!

* Аскет - людина, яка вкрай обмежує свої життєві потреби.

- У вас менш розвинені лобні кістки, ніж я гадав,- мовив він нарешті.- Це небезпечна звичка - доторкатися до зарядженого револьвера, що лежить у кишені власного халата.

Справді, коли він увійшов, я миттю збагнув, яка величезна небезпека нависла наді мною. Адже єдиний порятунок для нього - це змусити мене замовкнути назавжди. Тому я блискавично переклав револьвер із шухляди столу в кишеню і саме цієї миті обмацував його крізь сукно. Після слів Моріарті я вийняв револьвера і поклав його на стіл, звівши курок. Професор так само осміхався і мружив очі, але щось у його погляді змусило мене радіти, що зброя у мене напохваті.

- Ви, мабуть, не знаєте мене,- сказав він.

- Навпаки,- відповів я,- безумовно, я вас знаю. Сідайте, будь ласка. Можу приділити вам п'ять хвилин, коли ви маєте щось мені сказати.

- Все, що я хотів вам сказати, ви вже вгадали,- промовив він.

- Тоді, можливо, ви вгадали мою відповідь,- одка-зав я.

- Ви твердо стоїте на своєму?

- Безперечно.

Моріарті сунув руку в кишеню, а я взяв зі столу револьвер. Але він витяг усього-на-всього записник, де було занотовано якісь дати.

- Ви перебігли мені стежку четвертого січня,- сказав він.- Двадцять третього ви потурбували мене. В середині лютого я зазнав через вас неабияких прикростей, наприкінці березня ви зовсім розладнали мої плани, а зараз, наприкінці квітня, через ваше безнастанне переслідування я опинився в такому становищі, що мені загрожує втрата свободи. Так тривати далі не може.

- Що ви пропонуєте? - спитав я.

- Облиште це, містере Холмсе,- сказав він, хитаючи головою.- їй-право, облиште.

- Після понеділка,- відповів я.

- Оце так! - вигукнув він.- Та я певен: ви надто розумні, тож, ясна річ, зрозумієте мене. Вам необхідно щезнути. Ви самі винні в тому, що іншого виходу для вас немає. Я відчував інтелектуальну насолоду, спостерігаючи за тим, як ви боролися, і, повірте, я був би щиро засмучений, коли б ви змусили мене вдатися до надзвичайних заходів. Ви посміхаєтесь, сер, але запевняю вас, я справді був би засмучений.

- Небезпека - частина мого фаху,- зауважив я.

- Це не небезпека,- заперечив Моріарті,- це - неминуче знищення. Ви стали на дорозі не одній людині, а могутній організації, справжні розміри якої навіть ви, з усім вашим розумом, нездатні усвідомити. Ви повинні поступитися, містере Холмсе, або вас розтопчуть.

- Боюсь,- сказав я, підводячись,- що, тішачись нашою приємною розмовою, я нехтую важливою справою, яка чекає на мене в іншому місці.

Він і собі підвівся й мовчки дивився на мене, сумно похитуючи головою.

- Ну,- проказав він нарешті,- шкода, але я зробив усе, що міг. Я знаю кожний хід у вашій грі. До понеділка ви безсилі. Між нами точиться двобій, містере Холмсе. Ви збираєтесь посадити мене на лаву підсудних. Повірте мені - цього ніколи не буде. Ви сподіваєтесь перемогти мене. Цього також ніколи не буде. Якщо вам пощастить знищити мене, то, безперечно, вас також буде знищено.

- Ви сказали мені кілька компліментів, містере Мо-ріарті,- відповів я.- Дозвольте мені відплатити вам тим самим і засвідчити, що якби я був упевнений у першому, то в інтересах загалу радо пішов би й на друге.

- Друге я можу вам пообіцяти, а от перше - ні,- з люттю промовив він і, повернувшись до мене своєю сутулою спиною, озираючись і мружачись, вийшов з кімнати.

Отакою була моя незвичайна зустріч з професором Моріарті. Признатися, вона справила на мене прикре враження. Його м'яка, точна манера висловлюватись змушує вірити в його щирість, невластиву пересічним злочинцям. Ви, певно, скажете: «Чом би не звернутись до поліції?» Але я переконаний: удару завдасть не він сам, а його агенти. І я маю щодо цього незаперечні докази.

- Отже, на вас уже вчинено напад?

- Мій дорогий Вотсоне, професор Моріарті не такий чоловік, щоб зволікати. Опівдні того самого дня я вийшов з дому - в мене були справи на Оксфорд-стріт. Коли я переходив вулицю на розі Бентінк-стріт та Велбек-стріт, з-за рогу вилетів двокінний фургон і помчав просто на мене. Я стрибнув на тротуар, і мене, врятувала якась частка секунди. Фургон повернув на Мерілебоун-лейн і миттю зник з очей. Після цього, Вотсоне, я вже не сходив з тротуару, але на Вір-стріт з якогось будинку впала цеглина й розбилася біля моїх ніг. Я покликав поліцію й звелів оглянути дах. Там лежали шиферні плити й цегла, приготовані для ремонту, і мене хотіли переконати в тому, що одну цеглину скинув вітер. Звичайно, я краще знав, у чому річ, але довести нічого не міг. Я взяв кеб і дістався до братової квартири на Пел-Мел, де й перебув день. А тепер зайшов оце до вас. По дорозі на мене напав якийсь бандит з ломакою. Я збив його з ніг, а поліція'заарештувала його, але можу вас запевнити: ніхто не відшукає зв'язку між джентльменом, об чиї передні зуби я розбив собі руку, і скромним репетитором з математики, який, мабуть, зараз розв'язує задачки на класній дошці за десять миль звідси. Тепер ви розумієте, Вотсоне, чому, прийшовши до вас, я перш за все зачинив віконниці і чому змушений просити у вас дозволу піти з вашого дому не парадними дверима, а якимсь менш помітним ходом.