Слава ЗСУ!

— Що ж ти хочеш від суспільства, яке за одне століття пережило три суспільні формації? — сказав Лев, інвертований на пустелю. — Монархію, та ще й російську, соціалізм, не апробований на дрозофілах, а тепер ще й олігархат під псевдонімом «демократія». Ніколи не жило нормальним життям, не знає ні своїх прав, ні обов’язків.

Це ж не Англія, де є тяглість традицій. Де навіть Конституції немає, а всі права і обов’язки написані у людей в голові.

— Розумна нація, — каже дружина. — Недарма ж у них на троні переважно жінки. І в Нідерландах уже років сто королеви. Час би вже й нам обрати жінку.

Я знаю, до чого вона хилить. Але я ще не готовий обирати жінку. Та ще й колишню бізнес-леді. Я хочу обрати нашого нетипового екс-Прем’єра. Ось на кого я не вказав би кісткою кенґуру. Та й то. Що я знаю про нього? Мені він подобається. Це моє суб’єктивне враження. А як там об’єктивно, я ж фактично не знаю. Для мене він такий, яким я його бачу. Це властивість мого зору, я не спотворюю об’єкт.

Але коридори влади — це лабіринт Мінотавра. По тій багнюці чистим не пройдеш. Все хтось обляпає або вкусить. Там треба антимоскітну сітку одягти на голову.

—І обкуритися димом, — додала дружина.

А час іде. Майклу Джексону вже 45. Мадонна вже пише казочки про принца і руду лисичку. Депардьє відкрив ресторан у Парижі. Шварценеґер балотується в губернатори штату Каліфорнія. Його вже облили компроматом, шпурнули в нього яйце. Але це не страшно. Майже в кожного політика щось шпурляли. В Тоні Блера — помідори, в Білла Клінтона у Варшаві теж якийсь дев’ятнадцятиліток швиргонув яйце. Але Клінтон поставився до цього з розумінням. Він сказав: «Молодь завжди має бути на когось сердита», зняв піджак і пішов далі в рожевій сорочці.

Шварценеґер також не розгубився. Він зауважив, що тепер той хлопець винен йому ще й бекон, бо яке ж яйце без бекону?

Головне для публічного політика — вміти з гідністю втертися.

Сьогодні у школах пролунав останній дзвінок.

Школярі на радощах влаштували фестиваль шпурляння портфелів — хто далі закине. Одна дівчинка закинула на шість метрів. Друга на одинадцять. Що-що, а портфель наш малий закинув би найдалі.

Щось у нас з його вихованням пішло не так. Може, я занадто м’який, може, дружина занадто сувора? В той же час до неї він горнеться, а зі мною дистанція. Батько казав: прірва. Згодом буде й прірва. Сумно. Я програміст. А запрограмувати свою дитину на щось путнє не можу.

Ходив з дітьми на Майдан Незалежності. Малий з Борькою настрибалися на батуті. Я тільки не знаю, чому це називається Майдан Незалежності. Розваг, кав’ярень, бутиків, барахолок — чого завгодно, крім Незалежності. Слова українського не почуєш, так, ніби це філіал столиці сусідньої держави.

Але в підземній «трубі» знайома мелодія розриває душу — колись за цю пісню можна було й на станцію Потьма загриміти. Пам’ятаю, батькові друзі її підпільно співали, мати притишено виводила своїм оксамитовим меццо: «А ми тую червону калину підіймемо…» Вперше її на повен голос заспівав хор «Гомін» на граніті нашої студентської революції. І це було потрясіння, це була моральна перемога, вияв свободи духу! Тепер її співає у підземному переході жебрак, сивий змучений чоловік з бандурою. Люди пробігають повз нього, й не глянувши. Зрідка хто кине яку монету, тільки українці зупиняються, як ударені в груди, і потім швидко-швидко йдуть, заганяючи сльози кудись глибше у душу.

Киян ця мелодія не вставляє. Мимоволі і я вже звикаю до цієї огидної лексики. Живемо у липкій атмосфері звироднілого суспільства. Моральний лепрозорій розповсюджує коросту слів.