Слава ЗСУ!

— У баварців фестиваль пива, — каже дружина. — У Венеції фестиваль шоколаду. А в нас вибори, вибори, вибори!

Вибори стають грізною реальністю нашого життя. Не встигаємо одбути одні, як неухильно насуваються інші. Фактично, це ж і не вибори. Як сказав мій друг з Каліфорнії, це переставляння ширм. Влада — опозиція, опозиція — влада. Часом з обох боків виткнеться така пика, що хочеться бити обидві.

Кандидатів до трьох десятків, на всі електоральні смаки. Є бомж, є слюсар, є академік. Є поет, режисер і посланець Бога в одній особі. Є комуністи, соціалісти і провокатори. Є слов’янофіли і українофоби. Є червоні, зелені й ніякі. Один приїхав реєструватися на бронетранспортері. Другий — на поливальній машині. Бруд, яким вони обливають один одного, не змиєш ніяким шлангом.

Але реальних кандидатів двоє. Наш нетиповий експрем’єр, що в аурі народної адорації стрімко набуває рис справдешнього лідера, і кандидат провладний, в розпорядженні якого адмінресурс, сприяння московських політтехнологів і підтримка всіх донів і шевальє.

Він уже твердо ввійшов у роль єдино можливого переможця. Він проносить себе крізь мітинги з поставою і усмішкою вождя. Звідусіль на нас дивляться білборди з його портретами, в народі їх називають «біґмордами». Часто їх хтось обливає фарбою або пише щось непоштиве, через що в кущах несе почесну варту міліція, чигаючи на зловмисників, що породжує дошкульні жарти й анекдоти і стимулює інтерес до його двох судимостей, скасування яких і досі ще не доведене.

— Та найтемніший правитель М’янми не обрав би собі такого наступника! — обурюється дружина. — І якби хоч одна судимість, а то ж дві!

— Якось негуманно випоминати людині гріхи юності, — зауважив я.

— А хто б йому випоминав, якби він не перся у президенти? — вибухнула вона. — Та ради Бога. Може, він золотий чоловік. Може, хороший господарник. Але закон є закон. Читай додатки до Конституції. Двічі судимий президентом бути не може.

— Якби мені хто сказав, — каже батько, — коли нам крутили руки під судами, коли хлопці гинули по тюрмах і таборах, і ще й мріяти не могли про свою незалежну державу, що десь у шахтарському посьолку вже підростає майбутній президент України, зриває шапки з перехожих і матюкається, відбуває вже другий термін, десь тут же, на зоні, поруч з політв’язнями, юний рецидивіст із табірною кликухою Хам, — чи могли б ми повірити в такий абсурд, змиритися з таким блюзнірством?!

Мій батько зовсім розхворівся, сьогодні викликали швидку.

По Києву пронесли олімпійський вогонь.

У Памплоні бігали наввипередки з биками.

В Іраку розпочався суд над Саддамом Хусейном.

У Гаазі — над Мілошевичем.

А у нас тут свої вікопомні події. Святкуємо 10-ліття президентства нашого президента. Хоча що святкувати? З тринадцяти років омріяної Незалежності десять років забрав цей фактично випадковий у нашій історії чоловік, який навіть не знав, яку державу будуємо, за правління якого Україна увійшла в смугу принижень і нестатків, корупції й ганебних скандалів, занепаду й переродження. Однак преса оцінила цей період як епоху великих звершень.

До такої знаменної дати випущено сувенірну медаль з діамантами із серії «Президенти України». У нас уміють вшанувати великих.

І не були б то шевальє — чув, що вони вже навіть обзавелися гербами. Цікаво, яка там геральдична символіка? Мабуть же, не свині й шакали, а все благородні символи — орли, леви, соколи. Хоча це той випадок, коли більше пасувала б пляшка горілки і крилатий російський мат. А декому — то й одрубана голова над схрещеними кістками.