Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Записки українського самашедшого

Отже, ми тут півстоліття як по мінному полю ходили. Діти пересипалися пісочком, пенсіонери забивали козла, студенти призначали побачення — одна якась мить і все могло б злетіти в повітря. І дитячий майданчик, і молоді мами з візочками, і те наше маленьке фотоательє зі старою Мальвіною з блакитним волоссям, і університет зі всіма його студентами.

У дружини моєї стрес. Там знайшли уже 85 снарядів.

Теща вийшла на просценіум і сказала: «Оце як хочте, а колись було краще. Все скривали від народу, то народ і не знав».

Словом, на полегкість нам і не світить, ні за старим стилем, ні за новим.

Чи що на Сонці великі магнітні бурі, — у мене дуже болить голова. Щодалі більше хочеться на Канари.

У Закарпатті цвітуть абрикоси й персики. «Вода відступила, будинки падають», — пише газета. — «Відновлено зв’язок за тимчасовою схемою».

Життя це теж тимчасова схема. Після смерті матері я це зрозумів. А тепер, дивлячись на тих солдатиків з металевими щупами, ще більше.

А час летить. П’єр Рішар уже не блондин, а сивий. Мадонна вже двічі мама. Софі Лорен вже грає у дебютному фільмі свого дорослого сина. Шварценеґер хоче балотуватися в губернатори штату Каліфорнія.

Четвертий місяць нового століття, а що змінилось? Ті ж громадянські війни і міжетнічні сутички. Ті ж «зачистки» в Чечні. Хоч не дивися новин і не читай газет. В Одесі накрили банду, що викрадала старих і немічних і, відібравши у них квартири, топила їх у покинутому колодязі. У Биківнянському лісі, де світяться душі убитих, наркомани задушили приятеля, не поділивши «ширку». У лісосмузі під Києвом якийсь дядько побачив вогнище, підійшов ближче, а там догорає людське тіло, вже тільки підошви потріскують.

Файли моєї пам’яті хочуть струснути всі ці кошмари. На моніторі свідомості хочу малювати щось красиве і добре. Натомість у вічі лізе всіляка погань. Випари людських боліт, викиди атомних станцій, вихлопи політичних труб, — словом, всі мутагени на нашу психіку. Хто не задумався, той нормальний. Я задумався й остовпів. Ми ж, як «Сліпці» Брейґеля — куди йдемо?!

Шизоїдний сель свідомості заливає суспільство. Слово знецінилось. Мова втрачає пульс. Виникають якісь культи й культики. Речники порожнечі приколюються в епатаж. Увійшли в моду ялові молодички, що описують секс. Шибздики й симулякри викаблучуються в цинізмі. Той убрався в пір’я, рекламує презервативи. Той просторікує про оральний секс, той заповзявся писати виключно матом. А всі разом хочуть насюсяти на великих, витерти ноги об попередників, проголосивши у тональності язикатої Хвеськи: «Літератури у нас нема».

А якщо у вас нема літератури, і нема культури, і нема історії, — то чого ж я тут мучуся, ідіть ви під три чорти!

Це ж треба так скористатися свободою, щоб напродукувати стільки сміття! Потрібен якийсь літературознавчий Фройд, щоб поставив діагноз цій шизофренічній продукції. Література зробилася, як блошиний ринок — хто що має, несе на продаж. Хоч зі смітника витягне, а виставить на загальний показ. Як Моніка Левінські синеньке платтячко з підозрілими плямами. Воно, бідацтво, хвалиться, чим може. Розміром бюста, довжиною ніг, тим, що украло помаду, що переспало з іноземцем за заморську сукенку. Це вже навіть не епатажна література, а блювотна.

— Тутешній постмодернізм — це капітуляція, — сказала дружина. — Все post і post. Треба, щоб хтось уже вистрелив зі стартового пістолета.

Вона вже стоїчно вивчає і цей період, легенько згадається її науковому керівнику в Буркіна-Фасо. Двадцять років мали до диспозиції, творили нову літературу, і що ж? В’їхали у Міленіум на гарбі, а збиралися на реактивному лайнері. Підхопили постмодернізм, як вітрянку, розчухали до крові, ну, і яке ж тепер обличчя літератури?

Попередня
-= 44 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 15.

Останній коментар

олег 15.01.2019

Це документ доби. Добре проілюстровано занепад "режима Кучми". Тільки от щодо
Ющенка якийсь песимізм в кінці. Хоча з погляду сьогоднішнього дня, це був не
найнірший період в історії сучасної України. Шкода тільки, що народ наш тоді як і
зараз розчарувався. Можна писати вже продовження Щоденника.


Марія 30.06.2018

Зачаровує до сліз...


Марія 10.06.2018

Все, про що я боялася навіть подумати, Ліна
Василівна сказала в голос! Хвала, цій воістину
геніальній жінці! Українці куди далі?


Додати коментар