Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Заплотний лицар

— Овва! Заплотний лицар, бач, має справи.

Він роззирнувся і побачив іншого ймовірного суперника, що тинявся поблизу.

— Пане Грансе, мої вітання! Йдіть-но до мене, поміряємося силою. Ті жалюгідні викрутаси, що їх спромігся навчитися братик Раймун, мені вже обридли, а пан Дункан має безліч справ під своїм заплотом. Підходьте, не баріться.

Дунк пішов геть, червоніючи. Він сам знав не надто багато «викрутасів», хай навіть жалюгідних. І не хотів, аби до турніру хтось бачив, як він б’ється. Старий завжди казав: що краще знаєш суперника, то легше переможеш. Такі лицарі, як пан Стефон, мали гостре око на слабкості та вади бійця. Дунк був швидкий і сильний, вага і довгі руки давали йому значну перевагу, та він ані на мить не сумнівався, що майстерністю значно поступається присутнім на полі. Пан Арлан вчив його, як умів, але ж старий навіть і замолоду не вважався кращим серед лицарів. Перші лицарі королівств не ночували під заплотами і не вмирали обабіч запилених сільських доріг. «Зі мною таке не трапиться», вирішив Дунк. «Я всім покажу, на що здатен заплотний лицар.»

— Пане Дункане! — До нього поспішав молодший Фосовей. — Не личило мені змушувати вас до бою з моїм братом. Та я розсердився на його зверхність, а тут ви, такий величезний, от я й подумав… Даруйте мені за цю прикрість. На вас немає обладунку, то брат розтрощив би вам руку, а чи й коліно. В нього звичай такий: лупцювати супротивника без жалю в навчальному дворі, аби той зламався і на полі вже не смів опиратися.

— Та ви, здається, не зламалися.

— Ну, мене він трохи жалів. Все-таки ми родичі. Брат походить зі старшої гілки нашого яблучного дерева, а я з молодшої. Про що, до речі, він не втомлюється нагадувати. А звати мене Раймун Фосовей.

— Мої вітання. Чи ви з вашим братом битиметеся на турнірі?

— Він битиметься напевне. Мої ж прагнення поки що марні: я лише зброєносець, а не лицар. Братик обіцяв був висвятити мене в лицарі, та зараз каже, мовляв, я ще не дозрів.

Раймун мав не надто гоже обличчя, приплюснутий ніс, коротке шорстке волосся, але усміхався приязно і щиро.

— А ви, мабуть, хочете кинути виклик комусь із поборників діви. Цікаво, на чий щит впаде ваш удар?

— Мені байдуже, — відповів Дунк згідно лицарського звичаю, хоча байдужим лишитися аж ніяк не міг. — Однак до третього дня турніру я на поле не вийду.

— А до того часу багато хто вже його залишить, — підхопив Раймун. — То нехай благословить вас Воїн, пане лицарю.

— І вас також.

Якщо Раймун усього лише зброєносець, то якого дідька Дунк назвався лицарем? «Хтось із нас двох клеїть дурня.» Срібло у гамані настирливо нагадувало про себе, брязкало з кожним кроком. Він знав, що може втратити його за одну мить. Навіть правила турніру обернулися не на його користь: на цьому полі навряд чи пощастить стрітися з недосвідченим або слабким суперником.

Різні турніри могли проходити за десятком різних статутів залежно від примхи господарів. Інколи вчинялися битви між двома загонами лицарів, а інколи — бугурти за правилом «кожен за себе», де шанували переможцем того, хто останнім лишався стояти на ногах. Якщо ж турнір складався із двобоїв, то парувалися або за жеребом, або на розсуд розпорядника.

Пан Ясенброду влаштував турнір на честь тринадцятих іменин своєї дочки. Красній діві належало сидіти коло батька як «Королеві краси та кохання». Від її імені мали виступати п’ятеро поборників, яким вона роздала знаки своєї прихильності. Усі інші лицарі могли тільки кидати поборникам виклик. Проте кожний, хто завдасть поразки одному з поборників, мусив зайняти його місце і сам виступати поборником, допоки його не зсадить з коня наступний. Наприкінці третього дня кінних двобоїв остаточна п’ятірка поборників повинна була вирішити, чи залишити красну діву «Королевою краси та кохання», чи передати цей титул іншій панні.

Дунк витріщався на трав’янисте поле, на порожні крісла на помості, й зважував своє непевне щастя. Одна перемога, і він уславиться як переможець на Ясенбродській луці — хай усього лише на годину. Щоправда, старий прожив на світі мало не шістдесят років, але жодного разу не став переможцем турніру. Гаразд, але хіба Дункові сподівання такі вже марні? Боги ж мають ласку до людей. Він згадав пісні, які чув у лицарських мандрах: про сліпого Симеона Зореокого, уславленого чеснотами Сервина Дзеркального Щита, принца Аемона Драконолицаря, пана Риама Рожвина, Флоріана-Дурня. Усі вони здобували перемоги проти ворогів набагато жахливіших, аніж його можливі суперники. Але ж то були великі звитяжці, відважні воїни шляхетного роду. Не рахуючи хіба що Флоріана. «А хто я такий? Дунк з Блошиного Подолу? Чи все-таки лицар Дункан Високий?»

Попередня
-= 12 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!