Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Заплотний лицар

Якщо Дунк гадав, що ця байка вразить пана Манфреда, то помилився.

— Кожен куховар і кожна табірна дівка з батькового війська чули цю оповідку. Не треба бути лицарем, аби її знати. Йдіть собі, добродію.

X

Дунк повертався до замку Ясенбрід з важким серцем, не уявляючи, що тепер казати, аби Плюмер надав йому право виклику на герць. Та не знайшов управителя в баштовому покої. Стражник сказав, що його можна пошукати у трапезній палаті замку.

— Може, мені зачекати тут? — запитав Дунк. — Чи надовго він пішов?

— Звідки мені знати? Чекайте, де хочте.

Трапезна була не надто велика, як і сам замок Ясенбрід проти інших замків. Дунк увійшов боковими дверима і відразу побачив управителя. Той стояв з ясенбродським господарем та десятком інших чоловіків коло почесного помосту. Дунк закрокував до них мимо стін, завішених вовняними гобеленами з вигаптуваною садовиною та квітами.

— …присягаюся, ти співав би іншої, якби то були твої сини, — розгнівано промовляв один з чоловіків, коли Дунк підійшов. Його пряме волосся і вугласта підстрижена борода були такі світлі, що в мороці палати здавалися сиво-білими. Та ближче стало видно, що насправді вони сріблясті з легкою золотинкою.

— Але ж Даерон не вперше так чинить, — відповів хтось інший. Того, хто це казав, Плюмер затуляв собою. — Ти не мав би змушувати його змагатися. Він так само чужий на герці, як Аерис або Раегель.

— Тобто на хвойд залазить куди частіше, ніж на коня, — буркнув перший. Широкий у плечах, могутньої статури принц — а то напевне був принц — мав на собі шкіряного куяка зі срібними заклепками, а зверху чорного важкого кунтуша, облямованого горностаєм. Срібляста борода лише частково приховувала віспини, що цяткували щоки. — Не треба тицяти мені в обличчя вади мого сина, братику. У свої вісімнадцять років він ще може виправитися. І виправиться, бо хай мене боги поб'ють, я сам із ним щось зроблю.

— Не корч із себе дурня. Таким вже Даерон уродився. І все ж він — твоя і моя рідна кров. Поза сумнівом, пан Роланд його знайде. А заразом і Аегона.

— Можливо. Після кінця турніру.

— Ну, хоч Аеріон нікуди не дівся. Якщо ти вже так кохаєшся в тому турнірі, то Аеріон однак краще за Даерона тримає списа.

Нарешті Дунк побачив, хто це говорить. Він сидів на панському кріслі, тримаючи в одній руці пачку пергаменів. Над його плечем стовбичив господар Ясенброду. Чоловік у кріслі був вищий за усіх інших на голову, судячи з довгих витягнутих ніг. Він мав присипане сивиною, коротко підстрижене волосся, чисто виголене міцне підборіддя. Ніс йому, схоже, ламали кілька разів. Хоча і одягнений дуже просто — у зелений камізелок, брунатний каптан і поношені чоботи — чоловік випромінював вагому впевненість, силу та владність.

Дункові спало на думку, що він приперся невчасно і не мав чути того, що тут казали. «Треба нишком піти й повернутися потім, коли вони скінчать», вирішив він. Та спізнився. Принц зі сріблястою бородою помітив його.

— Хто ви такий і задля чого вломилися без запрошення? — різко запитав принц.

— То, напевне, лицар, на якого чекає наш добрий управитель, — відповів чоловік у кріслі, посміхаючись Дункові так, що той зрозумів: його помітили від самого початку. — Це ми з тобою, братику, вломилися невчасно і без запрошення. Підійдіть-но ближче, пане лицарю.

Дунк обережно підступив ближче, непевний, чого від нього хочуть. Він зиркнув на Плюмера, та допомоги в того не знайшов. Управитель із пацючим писком, який учора поводився так владно та зверхньо, зараз сумирно й мовчки роздивлявся камені підлоги.

— Вельможні панове, — мовив Дунк, — я прохав пана Манфреда Дондаріона ручитися за мене, щоб я міг записатися до турнірних лав. Та він відмовив. Каже, що не знає мене. Але я присягаюся, що пан Арлан, мій хазяїн, служив йому. Я успадкував його меч та щит, я…

— Щит з мечем — то ще не лицар, — проголосив господар Ясенброду, лисий здоровань з круглим червоним обличчям. — Плюмер казав мені про вас. Хай навіть ми погодимося, що цей щит належить отому вашому Арлану з Грошодубу. То й що? А раптом ви знайшли того пана мертвим і вкрали його щита разом із мечем? Якби ж ви могли підкріпити свої слова якимись доказами: писаною грамотою чи листом…

— Я пам’ятаю пана Арлана з Грошодубу, — спокійно мовив чоловік у панському кріслі. — Здається, великих турнірів він не вигравав, та й не ганьбив себе на чесному полі. Шістнадцять років тому в Король-Березі він у бугурті звалив господаря на Стокварті та Байстрюка Гаренгольського, а ще кількома роками раніше у Ланіспорті зсадив з коня самого Сивого Лева. А Лев тоді був зовсім не такий сивий, як зараз.

Попередня
-= 14 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!