знайди книгу для душі...
— Знайду, — мовив Дунк. — Ще раз дякую, ваша милість. Я буду битися хоробро, от побачите.
Хоробро, як Баелор Списолам — так колись казав його старий лицар.
XI
Винярі та ковбасники вели жваву торгівлю, повії зухвало походжали уздовж яток та шатрів. Деякі з них були нічогенькі на вид, особливо одне руде дівчисько. Дунк мимоволі витріщився на її цицьки, що з кожним кроком погойдувалися під вільною тонкою сорочкою. І подумав про срібло у гаманці. «А міг би й узяти її, якби схотів. Моє срібло не гірше за чиєсь інше. Забрати її до табору та бавитися хоч усю ніч.» Він ніколи не злягався з жінкою, а тепер міг загинути у першому ж турнірному двобої. Турніри — справа небезпечна… але ж і повії так само. Про них його попереджав старий лицар. «Вона може обікрасти мене уві сні. Що я тоді робитиму?» Коли руда дівка кинула на нього закличний погляд через плече, Дунк похитав головою і пішов собі.
Він знайшов Яйка біля лялькарів. Той сидів на землі, схрестивши ноги і натягши каптура, щоб сховати лису голову. Хлопчина не бажав іти до замку — на думку Дунка, частково з сорому, а частково з переляку. «Мабуть, вважає себе негідним крутитися коло шляхетних панів та пань, не кажучи вже про ясновельможних принців.» Змалку Дунк і сам такий був. Світ за Блошиним Подолом зразу і лякав його, і кликав до себе. «Яйкові потрібно дати час, та й годі. А ще ліпше — кілька мідяків, і хай розважається серед простого люду. Нема чого тягти його проти волі до замку.»
Цього ранку лялькарі показували казку про Флоріана та Жонкіль. Товста дорнійка правила Флоріаном у барвистому блазенському обладунку, а висока дівчина смикала за ниточки Жонкіль.
— Ти не лицар, — казала вона, а лялька відкривала і закривала рота. — Я тебе знаю. Ти Флоріан-Дурень.
— Так, красна панно, — відповідала друга лялька, стаючи на коліно. — Найгірший дурень, який тільки буває на світі, але й найкращий лицар теж.
— Дурень і лицар? — перепитувала Жонкіль. — Ніколи про таке не чула.
— Панно моя, — казав Флоріан, — будь-який чоловік перед жінкою — відразу і дурень, і лицар.
Це була гарна вистава — сумна, але й чарівна. У кінці її стався запеклий бій, а ще там був гарно розмальований велетень. Коли усе скінчилося, товстуха пішла у натовп збирати монети, а дівчина тим часом заходилася складати ляльок.
Дунк підібрав Яйка і рушив просто до неї.
— Так, пане? — спитала вона, кидаючи на нього погляд спідлоба і легенько всміхаючись. Вона була на голову коротша за нього, та все ж вища за будь-яку дівчину, що він стрічав за життя.
— Така добра вистава! — похвалив Яйк. — Мені подобається, як вони в вас крутяться на ниточках. Жонкіль, дракон, усі вони. Я бачив лялькарів минулого року, та в них ляльки смикалися. А ви їх ведете гладенько, мов танцюєте.
— Дякую, — чемно посміхнулася дівчина до хлопчика.
Дунк мовив до неї:
— Ваші ляльки гарно вирізьблені. Особливо дракон. Така страхолюдна потвора. Це ви самі зробили?
Вона кивнула.
— Різьбить мій дядько. А я малюю.
— А чи можете й мені дещо намалювати? Я маю гроші заплатити.
Він зняв щита з плеча і повернув малюнком до неї.
— Мені треба замалювати келиха і зробити новий знак.
Дівчина зиркнула на щита, тоді на нього.
— Який саме знак?
Питання заскочило Дунка зненацька. Якщо не крилатий келих старого, то що? В голові раптом спорожніло. «Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.»
— Я не… Сам не знаю.
«Вуха почервоніли з сорому», зрозумів Дунк.
— Ви, мабуть, гадаєте, що я зовсім здурів.
Вона посміхнулася.
— Кожен чоловік перед жінкою — і дурень, і лицар.
— Які ви маєте фарби? — запитав він, сподіваючись хоч так щось надумати.
— Який колір скажете, такий і змішаю.
Бурий щит старого завжди здавався Дункові незугарним.
— Щит має бути кольору західного сонця, — раптом мовив він. — Старий полюбляв захід сонця. А знак…
— В’яз, — втрутився Яйк. — Велике в’язове дерево, як те, що біля струмка, з брунатним стовбуром і зеленими гілками.
— Так, — погодився Дунк, — хай буде в’яз, але над ним ще й зірка, що падає. Чи зможете таке намалювати?
Дівчина кивнула.
— Залиште мені щита. Намалюю цього ж вечора, а завтра заберете.
Дунк передав щита.
— Мене звати Дункан Високий.
— А мене Тансела, — засміялася вона. — Як хлопчаки колись казали, «Тансела Зависока».
— Нічого ви не зависока, — ляпнув Дунк. — Як на мене, то кращої й не треба…
Раптом він зрозумів, що сказав, і відчайдушно зачервонівся.
— Кращої не треба? — перепитала Тансела, схиливши голову набік.