Слава ЗСУ!

— Ну що, хіба не гарний маєток? — сказала жінка.

— Гарний, ще б пак, — погодився чоловік. — Хай уже так і буде. Житимемо в цьому розкішному замку, і більше нам нічого не треба.

— Це ще ми подумаємо, — сказала жінка. — Поки що лягаймо спати, а там буде видно.

Лягли вони спати.

Вранці, тільки–но почало світати, жінка прокинулась перша й глянула у вікно. А там, скільки око сягало, розлігся чудовий, квітучий край,

Чоловік лежав ще в ліжку й потягався. Жінка штовхнула його ліктем у бік:

— Ану вставай та глянь у вікно! Хіба не гарно було б, щоб увесь той край став нашим? А ми були б у ньому королем і королевою. Іди до камбали, скажи їй, що ми хочемо бути королем і королевою!

— Що ти собі надумала, стара? — каже чоловік. — Нащо нам так високо сягати? Я не хочу бути королем!

— Як собі знаєш, а я королевою хочу бути, — мовить жінка. — Іди до камбали, хай зробить мене королевою.

— Нащо воно тобі? Не можу я такого сказати їй.

— Чому не можеш? Зараз же йди, я вже хочу бути королевою! [102]

Дуже зажурила чоловіка жінчина забаганка. «Недобре вона чинить, ой, недобре», — подумав він собі. Не хотілося йому йти до моря, та не було ніякої ради, довелося йти.

Прийшов він туди — а море почорніло, і по ньому сірі хвилі котяться. Став чоловік біля самої води та й гукає:

Камбало–рибино,

виринь на хвилину!

Свариться стара моя,

хоче не того, що я.

— А чого ж вона хоче? — спитала камбала.

— Ох, такого хоче, що в мене й язик не повернеться сказати, — мовить чоловік. — Хоче бути королевою.

— Іди додому, вона вже королева, — сказала камбала.

Вернувся чоловік до свого замку, аж бачить–він став іще більший, а на ньому з'явилася велика вежа з прегарними оздобами, перед брамою стоять вартові, а за ними цілі лави вояків із сурмами та барабанами.

Зайшов він до замку, а там усі підлоги мармурові, а всі столи золоті, застелені оксамитовими обрусами з золотими китицями. Служники відчинили перед ним золоті двері до парадної зали. А в кінці зали на високому золотому троні, оздобленому діамантами, сидить його жінка з великою золотою короною на голові і тримає в руці берло зі щирого золота та з коштовного каміння. Обабіч неї стоять рядком по шестеро дівчат у дорогих шатах, кожна на голову нижча від попередньої, а в залі повно всілякого панства, одне бундючніше за одне.

Підійшов чоловік до трону та й питає: [103]

— Ох, стара, то ти тепер королева?

— Так, я тепер королева, — відповіла жінка. Постояв він, подивився на неї та й каже:

— А знаєш, стара, тобі справді личить бути королевою! Ну, то й добре, будь собі нею, тепер уже нам нема чого більше хотіти.

— Це ще ми подумаємо, — сказала жінка. — Поки що лягаймо спати, а там буде видно.

Полягали вони спати. Чоловік набігався за день, то зразу заснув, а жінка все перевертається з боку на бік, усе думає, чого б їй ще захотіти. Все наче вже має, і все її слухається, все їй кориться, а однаково жадоба не дає їй спокою. Так вона до самого ранку й ока не склепила.

Почало світати, небо вкрила червона заграва. Скоро мало зійти сонце. Глянула жінка на ту заграву і аж підвелася на ліжку. Ось хто її не слухає, хто їй не кориться, ось хто робить, що сам хоче й коли хоче! Сонце!

— Старий! — гукнула вона чоловіка і штовхнула його ліктем під ребра. — Ану вставай і йди до камбали! Я хочу бути сонцем.

Чоловік був іще сонний, та як почув ці слова, то так перелякався, що впав із ліжка. Він подумав, що йому вчулося, тому протер очі й перепитав:

— Що ти сказала, стара?

— А те сказала, що всі мене слухають, усі коряться мені, тільки сонце не слухає, тільки воно мені не кориться! Коли хоче, тоді й сходить, коли хоче — гріє, а коли не хоче, то заходить або ховається за хмару! І нічого я не можу йому вдіяти. Виходить, не я всьому голова, а воно! Біжи до камбали і скажи їй, що я хочу бути сонцем. Я не матиму спокійної хвилини, поки ним не стану! [104]

— Що ти надумала, жінко! — вжахнувся чоловік. — Як я з'явлюся з таким проханням до камбали? Королевою вона тебе змогла зробити, а сонцем не зможе. Не дурій, лишайся собі королевою!

Жінка розлютилася, коси на голові в неї стали сторч, вона турнула чоловіка ногою і закричала:

— Я довше цього не витримаю. Зараз–таки йди до камбали!

Чоловік одягся й чимдуж побіг до моря.

Прибіг він туди, бачить — а на морі буря. Небо стало чорне, як смола, а по ньому блискавки крешуть. Грім реве, а по морі хвилі, як гори, котяться, і на кожній гребінь із білої піни.

Чоловік підійшов якомога ближче до води й крикнув, хоч сам не чув свого голосу: