Слава ЗСУ!

І королевич сказав:

— Я не боюся нічого. Хочу пробратися до замку й побачити прекрасну Шипшинку.

Старий дід, що мав добре серце, почав його відраджувати, але королевич не послухався його.

А саме тоді минуло сто років і настав той день, коли Шипшинка мала прокинутись.

Підійшов королевич до шипшинового живоплоту і бачить: кущі густо вкриті чудовими квітами. І ті кущі почали самі перед ним розступатися, пропускали його вперед, а тоді сходились за ним, знов утворювали непролазний живопліт.

Так королевич добрався на подвір'я замку. Дивиться — а в стайні лежать поснулі коні, на подвір'ї сплять мисливські собаки, на даху сидять голуби і всі як один позасовували голівки під крила. Зайшов він до середини замку, а там на стінах сидять поснулі мухи, куховар у кухні й досі тримає руку так, немов хоче скубнути кухарчука, а посудниця сидить і спить над чорною куркою, яку мала патрати. В залі королевич побачив поснулих радників королівського двору, а біля трону лежали король з королевою. Він пішов далі. Скрізь було так тихо, що він чув свій власний подих. [131]

Нарешті він піднявся на вежу й відчинив ті невеличкі двері, за якими в комірчині спала Шипшинка. Вона лежала на ліжку така гарна, що королевич як глянув на неї, то забув про все на світі. Дивився він на неї, дивився, а тоді нахиливсь і легенько поцілував її.

Тільки–но він торкнувся до Шипшинки устами, як вона розплющила очі й ласкаво глянула на нього. Вони разом зійшли до зали, а там уже прокинулись і король з королевою, і весь двір. Вони сиділи і тільки вражено поглядали одне на одне. Коні в стайні повставали й стріпувалися, собаки на подвір'ї потягалися після довгого лежання, голуби на даху повитягали з–під крил голівки, покрутили ними, тоді знялися й полетіли в поле, мухи почали лазити по стінах, вогонь у печі запалахкотів знов, печеня почала кипіти, куховар так скубнув кухарчука за чуба, що той аж крикнув з несподіванки, а посудниця заходилась патрати курку.

Невдовзі відгуляли бучне весілля королевича з Шипшинкою, і на цьому й казці кінець.

СТОЛИКУ, НАКРИЙСЯ!

Жив собі колись кравець. Було в нього троє синів і тільки одна коза. Але вони добре її годували і щодня гонили пасти, бо лише її молоком і харчувалися.

Сини пасли її по черзі.

Якось найстарший з них загнав козу на кладовище, де між могилами росла гарна соковита трава, й пустив пастися. Надвечір, коли вже час було вертатися додому, він і питає козу:

— Ну як, кізонько, напаслася? А коза й відповідає:

Я найситіша з усіх кіз,

листочок в мене вже б не вліз, ме–е–е, ме–е–е!

— То ходімо додому, — сказав хлопець.

Він узяв козу на мотузку, завів до хліва і прив'язав до ясел.

— Ну як, — спитав кравець, — коза не голодна?

— Та де там! Так напаслася, що в неї й листочок вже б не вліз, — відповів син.

Але батько захотів сам упевнитись, що коза наїдена. Пішов він до хліва, погладив козу по голові та й питає:

— Ну як, кізонько, напаслася? [133]

А коза й відповідає:

Де мені було напастись?

Я по могилках стрибала,

ні листочка не спопала, ме–е–е, ме–е–е!

— Он як її пасли! — вигукнув кравець, вибіг з хліва та й каже синові: — Ти брехун з брехунів, сказав, що коза напаслася, а вона ні листочка в роті не мала.

Спересердя він схопив зі стіни аршин, набив ним сина і прогнав його з дому.

Другого дня настала черга середньому синові пасти козу. Він набачив під живоплотом місце, де росла гарна соковита трава, й погнав козу туди. Вона спасла геть усю траву.

Настав вечір, час було вертатися додому. От хлопець і питає козу:

— Ну як, кізонько, напаслася? А коза й відповідає:

Я найситіша з усіх кіз,

листочок в мене вже б не вліз, ме–е–е, ме–е–е!

— То ходімо додому, — сказав хлопець.

Він узяв козу на мотузку, завів до хліва і прив'язав до ясел.

— Ну як, — спитав кравець, — коза не голодна?

— Та де там! Так напаслася, що в неї й листочок вже б не вліз, — відповів син.

Але батько захотів сам упевнитись, що коза наїдена. Пішов він до хліва та й питає:

— Ну як, кізонько, напаслася? А коза й відповідає: [134]

Де мені було напастись?

Я по могилках стрибала,

ні листочка не спопала, ме–е–е, ме–е–е!

— Ох ти ж поганцю! — крикнув кравець. — Мориш голодом бідолашну худобину, що всіх нас годує!

Він вибіг з хліва, схопив аршин, набив ним сина і прогнав його з дому.

Тепер надійшла черга третьому синові пасти козу. «Ну, в мене коза не буде голодна», — подумав хлопець. Він знайшов на вигоні густі кущі з зеленим листям і погнав козу до них. А надвечір, коли вже час було вертатися додому, спитав її: