Слава ЗСУ!

Одразу біля сходів хлопці лягли на підлогу й рушили по коридору до «джунглів» поповзом. Повзли на животах і тільки сопіли..

Двері класів були розчинені. Ніде нікого.

Звернули по коридору за ріг.

І от — «джунглі».

Першим у зелене плетиво поліз Ігор Дмитруха, другим — Котька. Більше залізти не встиг ніхто. Раптом Ігор Дмитруха приглушено зойкнув: «Олімпіада! Тікаймо!» — і вужем вислизнув з «джунглів» (чи то йому причулося, чи, може, в цьому й полягав задум операції — хтозна).

Котька від несподіванки смикнувся, вдарився об щось головою і, вискакуючи з «джунглів», почув, як позаду те «щось» важко гупнуло на підлогу.

«Звалив вазон!» — майнуло в голові. Хотів обернутися, але ноги вже винесли його за ріг у коридор.

Ігоре!— гукнув на бігу Котька.— Стривай! Стій! Ігоре! Я... я вазон звалив. Вернімося, Ігоре!

Ану, тебе! — відмахнувся Дмитруха, не обертаючись.

Котька спинився.

Важко дихаючи, прислухався.

Тихо. Ніхто не женеться. Дмитрусі таки, мабуть, причулося.

Набравшись духу. Котька навшпиньках пішов по коридору назад.

Підійшов до рогу і обережно визирнув з-за стіни.

І...

Край «джунглів» навпочіпки сиділа Зойка і незграбно, невміло намагалася стулити розколотий навпіл вазон.

Наче хто здушив Котьку за горло — перехопило подих. Зойка, зраджена ним Зойка старалася ліквідувати його, Котьчину, шко- ДУ-

Як вона тут опинилася? Мабуть, чула, що хлопці збираються до «джунглів», і потяглася за ними.

Котька прикипів до місця, не в змозі ворухнутися.

І тут, мов з-під землі, біля Зойки з'явилася Олімпіада Самсо- нівна.

А це що таке?! Ах ти ж...

Зойка розгублено усміхнулась:

Ой!.. Не гнівайтесь... Це я... випадково... Я ж така розтелепа... Це ж... це ж усі знають...

Котька набрав повні груди повітря, глибоко зітхнув і вийшов з-за рогу...

...Наступного ранку вони зустрілись, як завжди, біля під'їзду. І, прийшовши до школи, сіли поряд за свою четверту, в лівому ряду парту...

Ігор Дмитруха не сказав ні слова.

* * *

Льоня Монькін сидить один.

Ліна Митрофанівна вже кілька разів садовила поруч з ним дівчаток, але жодна більше двох днів усидіти не змогла. Тікали...

Льоня, або, як його ще називають, Льодик Монькін, страшенно не любив жіночого роду, тобто дівчат. У нього були на це свої причини. Коли він був маленький, він був дуже схожий на дівчинку. Може, через те, що мама відпускала йому довге волосся, пов'язувала великого яскравого банта і взагалі чепурила, як ляльку. Незнайомі жінки у тролейбусі сплескували руками й ахали: «Ах, яка у вас гарненька дівчинка!» Льодик густо червонів, а мама тільки весело сміялася. Згодом з випадково підслуханої розмови дорослих він дізнався, що його мама, виявляється, дуже хотіла, щоб у неї була дівчинка, а народився він, Льодик.

Як бачите, у нього були підстави не любити дівчаток. До того ж хитра доля раз у раз зіштовхувала з тими дівчатками. Виходило завжди так, що дівчатка доводили йому свою вищість. То якась Таня Верба краще за нього відповідала урок, то якась Люба Присяжнюк швидше за нього бігала, то якась Тося Рябошапка влучніше за нього кидала сніжки... Не кажучи вже про Макаро- ніну, яка навіть у футбол (у чисто хлоп'ячу гру!) грала краще,

ніж він. Льодик тільки червонів, зціплював зуби і дивився на них спопеляючим поглядом. Він би їх усіх! Але після того, як Надя Трав'янко привселюдно натовкла йому носа, з дівчатками він не бився. Тьху на них! Хай їх грім поб'є!..

Льодик був філателіст, тобто збирав поштові марки. У нього було вже три клясери — такі спеціальні альбомчики з кишеньками для марок. Більше філателістів у класі не було. Тут Льодик суперників не мав. Але й тріумфу особливого теж.

Коли він приніс у клас свої альбомчики, тобто клясери, хлопці спершу обступили його, почали, штовхаючись, роздивлятися. І Спасокукоцький та Кукуєвицький навіть захоплено вигукнули: «Ух ти!.. Ах ти!..» Але тут Ігор Дмитруха ревниво скривився, витяг з кишені пачку закордонної жувальної гумки і став щедро усіх частувати. І хлопці одразу втратили інтерес до марок. А Спасокукоцький та Кукуєвицький зневажливо пхикнули: «Подумаєш — марки! Велика цінність!» (Наче то й не вони щойно ухали та ахали.) А дівчатка у Льодиків бік і не глянули — чи то знаючи Льо- дикове до себе ставлення, чи то по дівчачій своїй легковажності.