Слава ЗСУ!

Сторожко озираючись, він шмигнув у під'їзд.

Вітасик за ним.

По-котячому, безшумно піднялися сходами нагору. Аж ось і п'ятий поверх. Біля п'ятдесят восьмої квартири перевели подих, прислухалися. Ігор витяг з кишені крейду й швидко написав на дверях великими літерами: «Бережись Фантомаса!» Потім панічно, наче за ними гналися вовки, удвох загриміли вниз, кулею вискочили з під'їзду і вже всією компанією дременули геть...

Це почалося тижнів зо два тому, коли хлопці подивилися фільм «Фантомас». Усі, звичайно, були під враженням. А надто Ігор Дмитруха. Він випинав нижню щелепу й по-фантомасячому дико реготав. І, де тільки міг, писав крейдою «Фантомас».

Якось надвечір, коли всі сиділи й думали, що б таке ще встругнути, гідне страхолюдного кіногероя, біля них зупинився невисокий незнайомий дядечко в береті. Подивився на стіну, де було нашкрябано здоровеннецькими літерами «Фантомас», скривився й сказав:

Ви б, хлопці, стерли оте казна-що. Новий же будинок. Чиж для того вас грамоти вчили?

І хоч він сказав це досить лагідно, Ігор Дмитруха наїжачився:

А то ми? Ви бачили? А доведіть!

Дядечко нічого на те не сказав, підійшов і став сам витирати стіну. Витер, глянув на хлопців, сказав:

Ех ви, письменники! — і пішов.

Ігор Дмитруха не любив, щоб йому робили зауваження. Очі його спалахнули:

Фантомас таких образ не прощає!.. Ха!.. Ха!.. Ха!.. Треба простежити, де він живе.

І хлопці пригинцем, ховаючись попід стінами, кинулися за дядечком.

Дядечко жив у крайньому новому будинку, в п'ятдесят восьмій квартирі. В той же день на дверях п'ятдесят восьмої з'явився напис: «Бережись Фантомаса!»

Війну було оголошено.

І хоч був то звичайнісінький собі дядечко, і прізвище мав звичайне (на першому поверсі висів «Список мешканців», де вони прочитали: «58 — Захарченко В. Г.»), але розбурхана грою хлоп'яча уява робила його таємничим, загадковим і небезпечним.

Забачивши у дворі його невисоку постать, Ігор Дмитруха завжди приглушено вигукував: «Захарченко!»

І вся фантомасяча компанія кидалася врозтіч...

А те, що Захарченко більше до них не підходив, нікому на них не скаржився і терпляче витирав свої двері, робило його ще більш загадковим, незбагненним.

Та сьогодні Вітасикові було байдуже до того. Сьогодні — прем'єра.

І коли після «операції» хлопці почали грати у квача, він не приєднався до них, а почвалав до Палацу культури...

Який то був довгий день! Здавалося, всі годинники зіпсувались — відстають або зовсім спинилися.

Знайома контролерша Палацу культури (Тусина бабуся) змов- ницьки підкликала його пальцем і, коли він підійшов, сказала:

— Тільки що була в залі. Твій Роман грає — як Смоктунов- ський!.. І це на прогоні!.. А що ж на прем'єрі буде!..

Вітасик почервонів від задоволення. Але хвилюватися не перестав. «А! То вона заспокоює!.. Щоб я не хвилювався...»

Та от надійшов вечір.

Вітасик з татом, з мамою і з сусідкою Маргаритою Михайлівною сидить у другому ряду перед самісінькою сценою і з нетерпінням чекає. В руках нервово тисне програмку, де серед дійових осіб і виконавців надруковано: «Яшка—Роман Дяченко». Про інших виконавців він і читати не став — однаково їх не знає. А цей рядок перечитує сто разів...

Нарешті світло гасне.

Прожектори освітили завісу.

І враз запанувала тиша.

Завіса розсунулась.

Почалося.

На сцені — тисяча дев'ятсот вісімнадцятий рік. Маленька залізнична станція. Пасажири. Серед них двоє дітей — дванадцятирічний Васько і десятирічний Петрик.

Вітасик повертає голову назад і перезирається з Ігорем Дмит- рухою, який сидить із своїм татом у четвертому ряду. Ігор Дмитруха зневажливо кривиться. Хлопчиків на сцені грають дівчата. Тільки дорослим може здаватися, що вони схожі на справжніх хлопців. Вітасика дратують їхні противно пискляві голоси. Та ось на сцені з'являється безпритульник Яшка. Вітасик навіть не одразу впізнає свого Романа. В дранті, брудний, замурзаний — лише зуби виблискують, коли говорить. У Вітасика завмирає серце: «Ой, щоб тільки не збився, не забув слова!..» Та даремно він хвилюється. Роман тримається впевнено, публіка реагує на кожну його репліку, навіть аплодує.

Тато і мама радо всміхаються. А Вітасик просто сяє. Важкий тягар спадає з його серця, і стає легко й хороше. З гордістю озирається він навколо. От який у нього брат!

Коли почалася друга картина, Вітасик дивився на сцену не дуже уважно. Роман казав, що в другій картині його не буде. Вітасик крутився у кріслі, зиркаючи то на прожекторську ложу, то на яруси, то на гальорку. Він саме обернувся до Ігоря Дмитрухи, як раптом публіка зааплодувала. Вітасик рвучко повернув голову. На сцені стояли Ленін і Дзержинський.