знайди книгу для душі...
З одного боку - заросла лісом гора, з іншого - вежа, підніжжя якої править за в’язницю Сехисмундо. Двері, що навпроти глядача, - прочинені. Дія починається надвечір.
О гіппогрифе1 ярий,
Який примчався вітрові до пари,
Куди на горе наше,
Безлуска рибо і безкрилий пташе,
Мій коню, в шалі тому
По лабіринту плутанім, крутому
Цих скель стрімких і голих
Летиш крізь зарості, немов на сполох?
Зостанься й тут до скону
Служитимеш із кіньми Фаетону2;
Я ж, як мені судила
Законом доля, прикра і немила,
У відчаї великім
Сама спущуся по камінні дикім
З гори, що наче брови,
На сонці хмурить підківки діброви.
Полоніє-державо,
Приймаєш чужоземця неласкаво,
Свої здійнявши гори,
І кров’ю слід його значиш на горе.
Це доля ятрить рани:
Де співчуття віднайде безталанний?
Ні, не один, а двоє, -
В заїзді не лишай мене з журбою3;
Якщо сумної днини
Ми вийшли вдвох із рідної країни,
Здолали шлях далекий,
Пізнавши злигодні та небезпеки,
Тут разом опинились
І вдвох із горем із гори спустились, -
Чи це не привід знову,
Скінчить рахунки і почать розмову?
Не хочу безнастанним
Тебе, Кларіне, мучить наріканням,
Аби ти сам потиху
Знайшов у злигоднях своїх утіху.
В журбі є смак відчаю,
Казав якийсь філософ, і я знаю,
Щоб те відчути, брате,
Нещастя треба з ризиком шукати.
Знать, був філософ клятий
П’яницею; йому лящів би дати
Добрячих чин по чину,
Тоді й для скарги мав би він причину!
Що ж ми, сеньйоро, будем
Самі робити тут, де пішки блудим
В пустелі в пізню пору,
Коли вже сонце хилиться за гору?
Хто бачив ще такі дива пророчі!
Якщо мене не обманули очі,
Не марево ж то плине, -
В останньому лякливім світлі днини,
Мені здається, бачу
Ген там будову.
Вірю я в удачу, -
Ходім до того дому.
Встає між голих скель палац, в якому
Таке вузьке віконце,
Що в нього зазирнуть боїться сонце:
Вся грубої будови
Ця вежа аж до самої основи
Між скелями й горою,
Яку вкриває ліс, немов габою;
Вона черкає тучі,
На камінь схожа, що звалився з кручі.
Ходім туди бадьоро;
Це краще, ніж дивитися, сеньйоро,
Коли ще й благородні
Живуть там люди, то ми вдвох сьогодні
Притулок знайдем.
Двері
(Вірніше, чорна паща у печері)
Відкриті, й там утроба,
В якій народжуються ніч і злоба.
(Чується брязкіт кайданів.)
О небо, що я чую!
Мене мороз і жар пройняв, тремчу я.
Невже дзвенять кайдани?
Карається там каторжник незнаний;
Чуття від жаху гасне.
Сехисмундо (у вежі)
Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний!
Який жахливий голос!
Моє від муки серце розкололось.
За всім зі страхом стежу.
Кларін…
Сеньйоро…
Ні, покиньмо вежу,
Тікаймо звідси.
Так я потерпаю,
Що духу вже тікати я не маю.
Чи це не блиск отої
Зірниці кволої, зорі блідої,
Яка пульсує синім,
Злотистим розсипаючись промінням,
Ллючи сумнівне світло,
І ще темнішим робить темне житло?
Тому в її сіянні
Я можу, хай здаля, у хвилюванні
Розглянути в’язницю,
Живого трупа кам’яну гробницю.
І в цю лиху годину
В звіриній шкурі бачу я людину,
Що дзвонить ланцюгами
У світлі мерехкім там, серед ями.
Не можемо втікати,
Послухаєм, що буде він казати,
Хоча мій страх не гасне.
Стулки дверей розчиняються, і видно Сехисмундо; він у кайданах, одягнений у звірину шкуру. У вежі мерехтить світло.
Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний!
Небеса, чому звалився,
Впав такий на мене гнів,
Що за злочин я вчинив
Проти вас - що народився?4
Все я зважив, роздивився,
Розібрався у причині,
То й жорстокість вашу нині
Я збагнув уже сповна,
Адже злочин і вина -
Це зродитися людині.
Хочу знати все, як є,
Щоб не мучитись журбою
(Хоч я знаю, що виною
Тут народження моє),
Чом недоля мене б’є,
Щоб ще більше я страждав
Через те, що світ пізнав?
Інші також народились,
Чом же їм права судились
Ті, яких я вік не мав?
Птах зродився, як із тьми,
І красується улітку,
Схожий барвами на квітку
Чи на гілочку крильми,
Коли синяву грудьми
Крає й лине у висоти,
Занедбавши без гризоти
Десь гніздечко на межі, -
Чом, як маю більш душі,
Маю менше я свободи?
Звір народиться й міцну
Носить шкуру, різномасний,
Наче знак зірок злощасний,
Кисті мудру таїну5,
Коли суть явля страшну
І жорстоку від природи,
Людській силі йде супроти
В небезпеці сам на сам, -
Чом із кращим почуттям
Маю менше я свободи?
Риба зродиться й не дише6,
В піні грається морській,
Ніби човен із луски
Той, що хвилечка колише,
Аби їй плилось вільніше,
І глибокі мірить води,
Забажавши прохолоди,
Аж на дно пірнає в твань, -
Чом, як більше поривань,
Маю менше я свободи?
Зродиться ручай, пливе,
Поміж квітами зміїться,
Мов срібло несе водиця
Поміж квітами живе,
Коли дзвінко кличе, зве
Поміж квітами до згоди
І в полях без перешкоди
Плине вільно, мов дитя, -
Чом, як маю більше знаття,
Маю менше я свободи?
Що на мене ще впаде?
Наче Етна, я палаю
І готовий із відчаю
Серце вирвати з грудей:
Де закон, причина де,
Щоб людині, мов для страху,
Відібрати перевагу
З нею й пільгу ще таку,
Що Всевишній дав струмку,
Дав і рибі, й звіру, й птаху?
Іван 16.04.2018
Цікаво
Велеслав 09.11.2017
Геніальне завше загадкове.
Й щоб панораму гір красу побачить
Самому вище слід піднятись значить.
  18.09.2016
Читати треба краще, щоб було зрозуміло