Слава ЗСУ!

Ага, ось коротке повідомлення для «жовтої преси»: відомий продюсер Микола Бобров їде за кордон лікуватися від наркотичної залежності.

Склавши два і два, я навіть здивувався, як легко зробив висновок, що справді лежав на поверхні.

Анжела Сонцева — така собі Попелюшка з провінції. Микола Бобров — успішний, у принципі, столичний продюсер та невтомний шукач талантів, якому наче пороблено. Йому фантастично не щастить у роботі та особистому житті. Може, він і правда самодур, але — самодур професійний. Сонцева — його відкриття і, можна сказати, остання надія. Бобров не хоче її втрачати, тому робить усе можливе, аби знову повернутися в шоу-бізнес і, по можливості, надовго.

Могла Анжела висловити бажання в один прекрасний день піти від «татка»? Могла, з огляду на дивну карму Боброва.

Міг Бобров з цього приводу знову впасти в депресію і згадати старі способи гасити її? Цілком.

Але — чи всі артисти міняли «татка» без сторонньої допомоги та підказки, самостійно? Не факт.

Чи вигідно у нас перекуповувати музичні проекти? Не знаю. Артисти не йшли в перехід жебрати, хтось їх та й підхоплював, підбирав, обігрівав…

Ще не знаючи, до чого можу додуматися, я знайшов у пам’яті свого телефону номер Люськи Корбут.

7. Індійська кухня і китайське попередження

— Вечеряти будемо? — запитав новий знайомий.

З меню, яке він підсунув до мене, я не зрозумів майже нічого. Жодної назви. З віком я перестав соромитися власної необізнаності. Бо, врешті-решт, суть моєї професії в тому, аби щось постійно питати і перепитувати. Новий знайомий помітив мою невпевненість, тому рішуче розгорнув свій екземпляр меню:

— Салат «Самундрі», — назву він вимовив, не затинаючись. — Два. Ви як до індійської кухні, нормально?

— Якщо не пекуче, — чемно погодився я на індійську кухню. — У мене вже кілька разів підозрювали виразку…

— Це від дешевої горілки, — кивнув співбесідник. — Сам колись під таким дамокловим мечем ходив. Значить, два «Самундрі» і курку карі, дві порції.

— Пити що будемо? — ввічливо поцікавився офіціант у червоному фартуху.

— Ви пийте, що хочете. А ми з колегою — віскі, «Джим Бім».

— За кермом, — попередив я.

— Так само, — сказав новий знайомий. — Тоді по п’ятдесят, льоду побільше.

— Приймається. Тільки мені не розбавляйте, — зауважив я.

Офіціант нечутно зник. У напівтемному затишному залі крім нас вечеряло ще четверо. Гурт зайняв місце за столиком у протилежному кутку.

— Тут завжди так людно? — поцікавився я, далі не знаючи, як і з чого почати потрібну мені розмову.

— Ми тут сидимо, бо я замовив столик, — пояснив співбесідник. — Усі столики замовлені, але — на пізніше, десь за годину народ почне стікатися. Цей, за яким ми сидимо, теж треба десь за півтори години звільнити.

— Усе так серйозно?

— А ви як думали?

Мого нового знайомого звали Антон Добрянський. Я запитав Люську, хто з її знайомих знає про наш шоу-бізнес якщо не все, то багато, і вона, не довго думаючи, назвала його прізвище. Прямий телефон довго давати не хотіла, але ж і я не останній лох, аби поспілкуватися з кимось потрібним мені через якусь там секретарку або піарщицю.

Добрянський кермував одним із найбільш потужних музичних телеканалів, однойменною FM-станцією, контролював спеціалізований глянцевий журнал, який видається в Україні за американською ліцензією, і кілька інтернет-ресурсів. Причому цими відомостями Люська обмежилася. Коли вона вигукнула в трубку: «Ти що, Вараво, Добрянського не знаєш?», я уявив собі її круглі очі і, чесне слово, мені на мить стало соромно. Ось такий я відсталий від життя, не знаю Добрянського.

Коли Люська перерахувала всі підзвітні моєму новому знайомому структури, відразу спрацювало: звідки гроші і хто їх через усі ці ресурси успішно відмиває. Подумавши трошки, вирішив — яка мені, на хрін, різниця! Зараз мені треба поговорити з компетентною людиною. Люська такою не була, інформація з Інтернету ні на що не наштовхувала.

Коли Добрянський відгукнувся, я тут же послався на Людмилу Корбут і несподівано для себе почув, як голос на тому боці дроту дещо змінився. Або в них щось особисте, або, і це більш імовірно, наша Люська цілком влаштовувала його наданням журналістських послуг. Я сказав: «Треба поговорити». Він відповів: «Ну, раз треба…», і призначив зустріч в одному з ресторанів «Козирної Карти»[11]. Приблизно уявляючи цінову політику, я завбачливо прихопив із собою суму, за яку в переході на Майдані можна випити десь сорок чашечок кави з автомата. Або двадцять чашечок з двадцятьма сосисками, загорнутими в тонкий, безбожно гарячий млинець.

---