Слава ЗСУ!

— Саня, — простягнув руку голомозий. — Кнуров моє прізвище. Як у того, в «Безприданниці»[12], знаєте? Купець там був — Мокій Кнуров…

— Я-то цю п’єсу в радянській школі вчив, навіть твір за нею писав, — криву посмішку стримати не вдалося. — А ви молодшими виглядаєте. Невже п’єсами російського драматурга ще хтось цікавиться?

— У мене бабуся — вчителька російської літератури, — не без гордості сказав Саня Кнуров. — Так що було кому просвіщати. Коротше, Юрко — Пастух, а я — Свинарка, бо прізвище зобов’язує. Теж із літератури. Казка Андерсена, знаєте? Ну, «Свинарка і Пастух»…

Ага, тепер усе зрозуміло. «Свинарка і Пастух». Ті самі, вірніше — одні з тих, хто свого часу бортонув продюсера Боброва. Здогад відбився в мене на обличчі, це не приховалося від нових знайомих.

— Ясно? — для порядку запитав Кнуров.

— Ясно, — кивнув я. — Тільки не все і не зовсім. Ви ж, я читав, побили з Бобровим горшки, причому років чотири тому.

— Трошки менше, тільки це не важливо, — уточнив Пастушенко. — Про скандал швидко забули, та й скандалу як такого не було… Мало хто знову пішов від продюсера Боброва…

— Чому від нього артисти йшли косяками? Людина професійна, досить успішна, своє діло знає, «зірок» штампує…

— О! Ви правильно сказали — штампує, — зауважив Кнуров. — Коли ми це зрозуміли, пішли відразу. Там навіть не в бабках справа, хоча він платив нам менше, ніж ми тоді коштували.

— Тепер нам платять ще менше, зате ми робимо, що хочемо, — додав Пастушенко. — На життя не скаржимося, якщо ви про це.

— Так поговоримо? — я почав форсувати події. — Поїхали кудись, я на машині.

Хлопці перезирнулися.

— Гайда, — погодився Кнуров. — Можемо до нас на базу. Тільки по дорозі треба горілки взяти, пом’янемо по-людськи…

«Базою» мої нові знайомі називали невеличкий приватний будиночок на Осокорках.

На подвір’ї біля паркану іржавів старенький «Жигуль»-«шістка». Замість двох лівих коліс під опору підклали цеглини. Під ріденькими голими кущиками притулилася стара собача буда, де не було жодних ознак собаки чи іншої живої тварини. На даху поряд із пічною трубою стирчав металевий штир, на якому теліпався червоно-чорний прапор, а під ним — невеличке прямокутне жовто-блакитне знамено. Віконниці, відірвані від вікон, стояли біля стіни. Зсередини вікна закривали новенькі жалюзі. На вхідних дверях білою фарбою був старанно намальований великий пацифік.

— Ласкаво просимо, — відчинивши явно новенькі міцні двері, Пастушенко кивком запросив мене всередину.

Внутрішнє убранство цього помешкання теж вражало. Із захаращеного невідомо чим коридору я пройшов просто до великої кімнати. Пічки, на яку вказувала наявність труби, тут не було. Зате по стінах зміїлися труби газового опалення. А по підлозі — дроти різної товщини. Майже весь простір займала професійна, наскільки я розбираюся в цьому, — не надто нова, та все ж таки робоча та надійна музична апаратура. Підійшовши до ударної установки, Пастушенко підхопив барабанні палички, вибив короткий дріб, гупнув по тарілках і поважно відійшов із почуттям виконаного перед кимось обов’язку.

Від великої кімнати відходила ще одна, менша. Крізь прочинені двері я побачив стареньку тахту, на якій хтось спав, накрившись із головою картатим пледом. Боса нога, що стирчала з-під пледа по литку, була явно жіночою. Барабанний пасаж не потривожив сон невідомої особи. Кнуров старанно причинив двері, жестом попросив мене йти за Пастушенком на кухню.

Це місце вражало аскетизмом. Клишоногий, старенький, але старанно витертий стіл, дві табуретки, на які поклали стругану дошку і накрили якимись паперовими плакатами, газова плита на дві конфорки, чавунна, біла колись раковина з краном над нею, із якого скрапувала вода, і посуд, виставлений уздовж стіни.

Господарі почали виставляти на стіл пляшки і закуску, куплену в першому ж супермаркеті, який трапився по дорозі. Відчувши щось над собою, я підняв голову. Просто наді мною навис, прикріплений чимось до стелі, здоровенний тарган. Тіло — з дерева, вусики та лапки дротяні.

— Ага, тарганисько, — прокоментував Кнуров. — Це ми купили в одного художника-алкаша ще минулого Різдва. Він продавав за безцінь, не хотів, аби колишній жінці дісталося. Так і сказав: творчих людей не обдиратиму.

— Для чого він це сюди вмантулив? — поцікавився я.

— Каже — він тарганів, — пояснив Кнуров. — Так він з ними боровся. Не вірите — жодної комахи.

— Де ж тепер хазяїн?

— Ласти склеїв, — мовив Пастушенко. — Отримав свої гроші, покантувався у друзів, тоді гайнув до матері в село, їй частину лишив. З рештою подався у Крим, як потепліло. Там, кажуть, і загнувся. Не просихав кілька місяців… А ми тут собі репетиційну базу бабахаємо. Усе ж дешевше. Ну, мужики, давайте сідати.

---