Слава ЗСУ!

Збігаючи сходами, я так і не зрозумів, на якому рівні знаходиться клуб: «мінус перший» чи «мінус другий» поверхи. Швидше за все, ні вашим, ні нашим — приблизно «мінус півтора». Униз вело рівно вісімнадцять сходинок, спуск виявився доволі крутим, а самі сходинки — дещо зависокими. Не позаздриш пересічному п’яному, який захоче спуститися, а ще гірше — піднятися.

По дорозі я розминувся з двома невеличкими гуртами. Спочатку, притиснувшись до стіни, пропустив трійцю дівчаток років вісімнадцяти, одна з яких голосно кричала: «Тут галімо!», а її подруги в унісон відповідали: «Зараз кругом галімо, краще вже на місці сидіти!» Потім мене самого пропустили двоє мовчазних хлопців. Один, не зважаючи на напівтемряву, не знімав з носа чорних окулярів з круглими скельцями. Другий, з прилизаним волоссям, тихенько сказав мені:

— Гав-в-в…

Зупинившись на мить, я подивився на нього. Схиливши голову набік, прилизаний розтулив рота, висунув кінчик язика, проколотого невеличкою дерев’яною скабкою, облизнув губи і заховав, зробивши вигляд, ніби ковтає його. Не придумавши нічого кращого, я знизав плечима і покрутив пальцем біля скроні.

— Га-в-в-в… — повторив прилизаний.

Я рушив далі, назустріч монотонному r&b. Усупереч моїм уявленням про подібні клуби, музика тут звучала хоч і не надто тихо, та все ж таки не била по вухах. Якщо в залі розмовляти, її не доведеться перекрикувати, але за сусіднім столиком тебе навряд чи почують. Між іншим, столиків тут виявилося не так уже й багато. При тьмяному світлі, яке хоч і мінялося час від часу з червоного на зелене, все ж таки не блимало так часто, аби від цього блимання втомлювалися очі. Мабуть, «Слон» був одним із тих клубів, де є власний стиль, який при всьому не дратує відвідувачів своєю нав’язливістю.

Усередині приміщення складалося із зали та круглої барної стійки, довкола якої переважно і кучкувався народ. Біля бару вільних місць майже не виявилося. Зате вільних столиків, розставлених довкола розмальованих графіті цегляних стін, вистачало. Один куток займало невеличке, так само напівкругле підвищення, що, очевидно, правило тут за сцену. Сцена була порожньою. Співають тут чи вона служить робочим місцем для діджея, я поняття не мав. Хоча диск-жокеї навряд чи тут працюють: на півколі сцени не стояло жодного обладнання. Правда, коли очі звикли до місцевого освітлення, я все ж помітив біля стіни мікрофонну стійку. Значить, час від часу тут щось таки відбувається. Такі заклади без масовиків-затійників навряд чи обходяться.

А ось у тому, що тут танцюють, я не сумнівався. Там же, поряд зі сценою, був спеціальний дансинг. Квадратики на підлозі світилися холодною блакиттю. Або сьогодні не танцювальний день, або танці почнуться пізніше, після одинадцятої.

Приїхавши машиною, я все одно вважав за потрібне випити тут хоча б півпінти пива. Я своїм дещо поважним виглядом і без того привертаю увагу молодих завсідників. Для більшого ефекту не вистачало тільки замовити бармену мінеральну воду з льодом та лимоном. Помітивши, як парочка хлопців звільнила місце біля стійки і пішла до виходу, я швиденько вмостився там. З цієї позиції вхід погано проглядався, та й мене звідти помітно не буде. Однак вирішивши, що Наталю Зиму чи на крайній випадок когось із її зашифрованих знайомих я все одно не пропущу, я розслабився, зняв блайзер, поклав його на стійку та пригладив волосся.

Одразу намалювався бармен.

— Добрий вечір, — привітався я.

— Угу, — кивнув той. — Що?

— Тобто — замовляти? — бармен кивнув. — «Стелла Артуа», темне.

— З темного — тільки «Гіннесс», — байдуже відповів той.

— Значить, «Гіннесс», — легко погодився я.

Бармен відійшов, повернувся, поклав переді мною цупке картонне кружальце з написом «The Slon», на нього примостив півлітрову високу гальбу з таким же написом, хвацько відкоркував пиво і, високо піднявши руку над склянкою, почав наливати напій, домагаючись тонкої цівочки. Шапка піни внаслідок його маніпуляцій акуратно зрівнялася з краями склянки.

Задоволений демонстрацією своєї незворушної майстерності, бармен забув за мене, перемкнувшись на іншого клієнта.

Ковтнувши пива, я почав чекати, роззираючись довкола.

Нічого цікавого для себе не побачив. Неформально вдягнені молоді люди обох статей поки що поводили себе тихо, досить пристойно, особливо нарваних серед відвідувачів я не побачив. Під музику пританцьовували лише четверо барменів — двоє хлопців і двоє дівчат. Кожен обслуговував свій край стійки, проте я помітив певну закономірність — через кожних десять-п’ятнадцять хвилин вони проводили рокіровку, міняючись місцями в абсолютно, на мій погляд, довільному, проте напевне відомому і наперед розробленому їм порядку. Так, місце нелюб’язного парубка, який щойно обслужив мене, зайняла миловидна руда дівчина. Крутнувшись довкола своєї осі і зробивши під звуки r&b щось подібне до балетного па, вона поцікавилася в мене: