Слава ЗСУ!

Перший: усю цю кашу заварив Роман Каракай, у Хмари є полонений, який за певних обставин може стати цінним свідком, і якщо всі карти ляжуть добре, вже до кінця наступного тижня Каракай матиме серйозні проблеми з правоохоронними органами.

Другий: роль незнайомої нам Наталі Зими в усій цій історії не прояснилася, але, судячи з усього, ця роль дуже важлива. Вона знає щось таке, що, на думку Хмари, прискорить процес відправлення Романа Каракая в тюремну камеру, а потім — і на лаву підсудних. Убита Рая Лисиця, очевидно, знаходилася під пильним наглядом як близька приятелька Зими. Сама Наталя, коли вірити останній інформації від Раї, зникла з поля зору, проте до недавнього часу була в межах досяжності. З нею, принаймні, можна було поговорити, і розмови ці не викликали в подруги особливих підозр. Значить, ситуація довкола Наталі Зими кардинально змінилася буквально кілька днів тому, коли закрутилася вся ця історія із замахом на Сонцеву та вбивством Боброва.

Чи слухав хтось розмови Раї Лисиці по мобільному телефону? Навряд, у людей Каракая все ж таки обмежені можливості.

Але її вбили, коли я їхав до неї на зустріч. Причому підстроїли все так, аби я опинився в пастці. Значить, Рая все ж таки проговорилася комусь. Хмара припустив ось що: Лисицю могли просто налякати, придумати якусь історію про проблеми, які має тепер Зима, і просили про кожен випадок, коли її подругою цікавитимуться, повідомляти певній особі. Деталі, можливо, колись стануть відомими, та загалом я погоджувався з існуванням подібної схеми.

Так чи інакше, знайти Наталю Зиму, мертву, а краще — живу, стало тепер проблемою номер один. А проблема номер два випливла з першої: у світлі останніх подій я повинен сидіти тихо і не рипатись.

Я міг би погодитися з Хмарою — вдруге мені вже не зіграти відчайдушного ковбоя та останнього бойскаута. Але наступний день поміняв наші плани.

Почати з того, що Грузин подзвонив близько десятої ранку і повідомив ось що. Труп відомої журналістки та художниці Раїси Лисиці виявили в її майстерні вчора пізно вночі. Сусіда, який вигулював на ніч собаку, побачив прочинені двері, а пес біля них почав поводити себе дивно. Оперативна група, яка приїхала на виклик, дійшла висновку — це було вбивство з метою пограбування. У майстерні все було перевернуто догори дригом, тут явно щось шукали і, швидше за все, знайшли. Убивати жінку ніхто не збирався. Просто вона, попри розрахунок грабіжників, виявилася вдома. Є інші версії, та Хмара зі свого багатого досвіду схилявся до думки, що вони відпадуть. Міліція шукатиме грабіжників-наркоманів, може, знайде з часом когось, хто візьме на себе і цей злочин. Так чи інакше, слідство переконане — вбивство не навмисне. Жахливе, брутальне, нагле — і все ж таки не навмисне.

Це трагічний збіг обставин, від якого ніхто не застрахований.

Тепер підемо далі. Майор Хмара попросив приватним шляхом «пробити» номери машини, яка дісталася мені як бойовий трофей. Цей слід теж нікуди не вів: виявляється, її викрали вчора зранку, і єдина радість в усьому цьому — авто можна повернути власнику, менеджеру середньої ланки, працівнику величезної торговельної фірми. Грамотно спрацювали мої викрадачі, нічого не скажеш.

Далі — головне: у зведенні по області за вчорашню ніч жодної згадки про стрілянину. З вогнестрілом у лікарню ніхто не звертався. Так що формально мене, журналіста Ігоря Вараву, ніхто не намагався викрасти і я ні від кого не відбивався в темному заміському лісі. Мене, до речі, ніхто не підозрює і в убивстві Раї Лисиці — слабке, та все ж таки — заспокоєння.

Видавши мені весь цей пакет інформації, Хмара зайвий раз попередив: сидіти в хованці, носа на вулицю не потикати, нікому з приводу Наталі Зими не дзвонити, досить уже. Але Грузин не врахував одного: що з приводу Наталі Зими можуть подзвонити мені.

По обіді мені на мобільник подзвонив Вітька Насінчук із Чернівців.

— Бач, братику, як я тебе вичислив! — похвалився замість «здрасьтє».

— Хіба я тобі свій номер не давав? — Слово «вичислив» мене зачепило — я ж переховуюся, на нелегальному становищі, а мене легко вираховує заступник редактора чернівецької міської газети.

— Нічого ти мені не давав! Я зв’язався з твоєю редакцією. Мені сказали — ти хворий, грип чи що там таке… Я назвався, хто я є, попросив твої координати. Кобіта дала домашній, по якому ти не відповідав. Тоді я подзвонив знову, перепросив, сказав, що ти, мабуть, вимкнув телефон, бо є хворий. Але мобільний навряд чи вимикаєш. Кобіта зітхнула і дала мені цей номер. Отак!

— Значить, так твоєму другові приспічило?

— Якому другові? — не зрозумів Насінчук.