Слава ЗСУ!

Лише залізши на свою верхню полицю, я відчув, нарешті, непереборну дію всього випитого за цей довгий день алкоголю. Тому заснув миттєво, прокинувся перед Києвом, вихлебтав пляшку мінералки та дві склянки пакетикового чаю з лимоном і надмірно великою порцією цукру.

Хмара мене не зустрічав. Ніхто від його імені так само, хоча номер поїзда та номер вагона я назвав. Швиденько проскочивши на Кудряшова, заховав там під диван документи Зенека, вклавши в папку оригінал фотографії кіцманських подружок. Подумавши, запхав туди рештки грошей, лишивши собі тільки на таксі з невеличким запасом.

Я гнав до розв’язки.

Останній доказ моєї правоти, якою б неймовірною не здавалася комусь ця історія, зберігається в мене вдома. На щастя, я його не знищив.

Зупинивши машину, назвав свою святошинську адресу, за півгодини був біля будинку. Роззирнувся — нікого підозрілого. Витяг ключі, відчинив двері і зайшов.

Назустріч з кімнати ступила чоловіча постать.

Розгледіти її не встиг — в обличчя вдарив ядучий струмінь. Для вірності ще стукнули по голові.

Усе зникло.

17. Укол

Спочатку світло здалося яскравим, навіть різонуло очі.

Але коли, кліпнувши, я знову обережно та поволі розтулив повіки, виявилося, що лампочка під стелею досить слабенька, можна сказати — ледь світиться. Коли виринаєш із темної ями, навіть сірник може засліпити. Он як крота в казці про Чіполліно — хлопчик-цибулька вмовив нового знайомого прокопати йому підземний хід з тюремної камери на волю, клянучись, що сонця на горі в цей час не буде, кріт повірив і ледь не збожеволів, коли побачив промінчик.

Очі довго не звикали до напівтемряви. Перед собою я бачив барвисті кола, а в голові шуміло, тупо нила забита потилиця. Коли остаточно прийшов до тями, спробував поворушитися. Це мені вдалося — хто б на мене не напав, ці люди явно не чекали навіть спроби опору. Руки та ноги вільні, і ця обставина мене, навпаки, насторожила. Потім — відверто злякала.

Якщо мене взяли в полон і навіть не потрудилися стриножити, значить, ворог упевнений — усі спроби вирватися будуть марними. Навіть з вільними руками я не стану для них серйозним противником. А маючи вільні ноги, нікуди все одно не втечу.

Або вони дуже погано знають мене, або — і це більш імовірно — чудово знають, що жодних шансів вибратися в мене нема при будь-яких розкладах. Чомусь згадалося: в камерах смертників приречених теж ніхто не позбавляє можливості вільно рухатись. Потім у голову скочила зовсім уже непотрібна думка — своїм полоненим ворогам індіанці давали вибір: померти на місці або спробувати переплисти річку, повну хижих піраній чи зубатих крокодилів. Відчайдухи не допливали навіть до середини, хоча могли вільно гребти і вміли добре плавати.

Значить, я приблизно в такій ситуації. Бл-лін!

Я стукнув кулаком по твердій підлозі, на якій лежав. Кулак забився — бетон. Мене кинули на бетонну підлогу. Зі стогоном сівши, я покрутив головою.

Приміщення, в якому я знаходився, нагадувало бункер. Невеличке за розміром, воно мало не лише бетонну підлогу, а й, судячи з усього, міцні бетоновані стіни. Не підкопаєшся за прикладом графа Монте-Крісто, нігтями не продряпаєш, головою не протараниш. Звівшись на ноги і перечекавши, поки шум у голові пройде, я обережно підійшов до найближчої стіни. Помацав її — безнадійно тверда і холодна. Тут атомну війну пересидіти можна.

Вікон, ясна річ, не було. Зате були двері, міцні, важкі, металеві та міцно зачинені. Кілька разів грюкнувши по них кулаком та носаком, я у відповідь отримав тільки луну, що відбилася від стелі після моїх ударів. Розуміючи безглуздість свого вчинку, я прокричав: «Е!Е!Е!». Нічого, жодної реакції.

Далі я обмацав кишені. Дивно — при мені залишили і мобільник, і гаманець. Спробувавши подзвонити, відразу побачив відсутність мережі покриття. У цьому бункері телефони не працювали. Перевірив для чогось гаманець. Скільки там було — не пам’ятаю. Але гроші в ньому лежали. Значить, нічого не вкрали. Було б нелогічно тирити одну купюру, лишаючи кілька інших. Порозпихавши свої скарби по кишенях куртки, повернувся до протилежної стіни.

Не повірите, але ліжко в дальньому кутку бункера я побачив тільки тепер.

На ліжку, здається, хтось лежав.

— Хто тут! Ей! — гукнув я, не дочекався відповіді і наблизився до ліжка.

Тепер міг розгледіти його ближче. Власне, це було не зовсім ліжко, а стандартна койка з полуторною панцирною сіткою. Людина, яка на ній лежала, була з головою накрита незвичним для такої темниці, зовсім уже домашнім картатим пледом. Простягаючи руку, аби торкнутися лежачого, я боявся, що помацаю труп. Але під пледом лежало щось живе. Воно дихало.