Слава ЗСУ!

— Чого ж не ясно…

— Ага, ну, а тут із ним самим усе почалося… Ти сам же бачив…

— Нічого я не бачив.

Це чиста правда: я бачив, як Бобров пішов у бік сортиру, потім почув недвозначні натяки Люськи Корбут, тепер — зізнання його підопічної. У мене нема особливого бажання дивитися, як хтось нюхає кокаїнові доріжки чи коле якусь гидь собі у вени. Кілька годин тому про існування Сонцевої та її продюсера я, на свій сором чи своє щастя, не знав.

Отже, для мене як для журналіста, котрий свого часу написав кілька непоганих статей за результатами власних журналістських розслідувань, і розповідь Анжели про себе та наркозалежність Боброва, були лише ніким і нічим не підтвердженими словами.

Але я вирішив не пояснювати своїй несподіваній знайомій нічого.

— Коротше, я вирішила на сьогодні від нього втекти. Хай сам з собою розбирається. — Слова зависли в повітрі. — Е-е, ти не думай… Я не збираюся від нього йти чи ще там щось… Просто втомилася, розумієш?

— Ви ж із ним не живете…

— Це нічого не міняє! Він гине, не дай Бог, загине, і я лишуся сама.

— Зірки самі не лишаються, — спробував я скаламбурити. — Он їх скільки на небі.

— І кожна — окремо! — вставила Анжела.

За цими розмовами ми доїхали до Святошина. Біля бульвару Вернадського я пригальмував.

— Ти чого?

— Нічого. Просто мені направо, тобі — прямо і далі. Як їдемо?

— Направо, — просто відповіла Анжела Сонцева.

Так не буває.

Дитинство.

Анжела жила з мамою, батьком, бабусею та молодшим братом у невеличкому будиночку з двох кімнат. Околиця маленького міста, тиша, дерева, алеї, смітники, бомжі та бродячі собаки. Тому моя роздовбана «хрущовка» її не злякала й не зупинила.

Сказавши так — чи приблизно так, — вечірня гостя вимкнула світло, підійшла до підвіконня, відсунула давно не прану штору, поставила сумочку на підвіконня. Клацнув замок, цигарка в руці. Я наспів із запальничкою, відчинив кватирку. Хай там як, у мене в хаті не буде стійкого запаху шмалі.

Якийсь час ми стояли мовчки. Анжела курила, дивлячись перед собою на освітлені прямокутники вікон у новому великому престижному будинку навпроти. Може, треба було щось сказати в такі хвилини, тільки я не знав що. Нарешті, коли її цигарка скурилася наполовину, запитав обережно:

— Тебе підвезти додому… потім?

— Моя машина на стоянці біля клубу лишилася. Ключі в мене. Візьму таксі, повернуся, сама доїду, — була відповідь.

— А Бобров?

— Сорок років чоловікові. Його проблеми.

— Може… йому потрібна допомога?

— Ти хочеш врятувати світ? Не пізно?

Як для її двадцяти п’яти — надто зрілі висновки.

— І все ж таки? Раптом йому потрібна допомога? Лікарі, те, се…

— Уже ні. Не сьогодні. Завтра я скажу одним людям, ним займуться.

— Яким людям?

— Так… Є там одні… Не хочеш потягнути?

Її рука з цигаркою — біля мого обличчя.

— Мені вже пізно починати.

— Значить, ти такий правильний?

Досить з мене. Правильний…

Я стиснув Анжелу за плечі. Вона не пручалася, навіть подалася всім тілом вперед. Очей, з яких усе почалося, я не бачив у темряві, але в такі секунди любиш не очима, а руками.

Мої нетерплячі руки вже плуталися в її одязі, звільняючи груди від непотрібної зараз тканини. Мої губи шукали її. Її долоня зупинила їх, і я почав цілувати долоню, а потім не стримався — легенько куснув.

У відповідь її зуби так само легенько стиснули мочку мого вуха. Виявляється, ми були майже одного зросту. Навіть туфлі, які Анжела скинула, не робили її вищою, ніж була.

…Постільна білизна нам знадобилася десь за годину…

Що я, журналюга, міг розповісти про себе співачці?

І чи потрібні їй мої сповіді?

І чи хотів я це робити?

Мабуть, хотів: хоча б як чесний пацан. Вона ж розказала дещо про себе, тепер — моя черга. У такому ж приблизно обсязі.

У її віці я вже починав розуміти, що світ не перевернеш, але все ж таки думав, що буду тим єдиним, кому це вдасться. Коли журналісти почнуть писати правду про світ криміналу, думав я, люди прочитають, що таке добре і що таке — погано, стануть добрими і перестануть бути поганими. Вони почнуть об’єднуватися в спільноти, які здатні протистояти злодіям, грабіжникам, убивцям, наркоманам та їхнім драг-дилерам, маніякам, нечистим на руку політикам та ментам, котрі прикривають кримінал.

Два рази діставши за свої публікації по морді, причому — раз від негативного героя і раз — від того, кого намагався захистити від бандитського та міліцейського свавілля, я майже заспокоївся. Дев’ять разів я стояв перед судом як відповідач — від мене вимагали офіційного спростування власної наклепницької писанини. Нарешті, після того, як стовідсоткові факти, викладені в одній розгромній публікації, несподіваним чином не підтвердилися, газету, в якій я тоді працював, оштрафували. Штраф інвестор заплатив. Редактор звільнив винуватця, тобто — мене.