Слава ЗСУ!

— Не радій заздалегідь, скарби ще не наші,— урвав його Сейтахт. — Хтозна, чи не завалено хід за цією стіною.

Він глянув на Менафта, наче сподівався почути від нього потвердження цієї думки.

Той підніс світильник і став пильно роздивлятися горішню частину замурованого входу. Обличчя в нього було таке ж зосереджене, як і під час роботи в майстерні. Нарешті він оддав світильник Мунхерабові.

— Тримай якнайвище й присвічуй мені, — звелів Менафт, беручи своє начиння.

Він устромив бронзове довбало у лівий горішній кут стіни.

— Так високо битимеш дірку? — здивувався Еменеп, — Нам же краще пролізти внизу, а не вгорі.

— Внизу ми нікуди не дістанемося, — відказав каменяр, навіть не глянувши на гончара. — Сейтахт уже догадався, що хід за цим муром завалено. Коли збудували гробницю, лишилося багато каміння. Ним і завалили хід. Та я сподіваюся, що під стелею вільно, там ми й проліземо.

І він заходився довбати стіну, не зважаючи далі на глядачів. Од дужих ударів на землю сипався тиньк, оголяючи стіну, викладену із щільно припасованих каменів. Угорі вона кінчалася дерев’яним сволоком. Саме під ним Менафт і вибив кілька каменів. Декотрі впали всередину. Поволі отвір більшав. Сповнені надії, всі дивились, як Менафт устромив туди лом і помацав ним навкруги.

Нарешті отвір був уже такий великий, що в нього могла б пролізти людина. Хенум пропхався наперед, але Сейтахт перепинив його:

— Ти зостанешся тут, на варті. Полізу я.

Нубієць ображено заканючив:

— Мій пан звелів мені разом із вами пробратися в гробницю.

— Зоставайся тут і не здумай рухатися з місця, інакше-бо…

У теслі в руці нараз блиснуло долото. Поглядом Сейтахт пригрозив і іншим.

— Перший полізу я! Чекайте на мене!

Він проліз у вилом і звелів подати світильник. Тепер тільки невірний відблиск світла і гуркіт каміння свідчили, що він посувається вперед. Чоловіки стояли в темряві.

— Що це Сейтахт надумав? — спитав водонос. — Може, хоче позабирати золото собі, а пас у дурні пошити?

— Зажди, він скоро повернеться, — пообіцяв Менафт із певністю втаємниченого. — Без нас він нічого не вдіє. У гробниці ще чимало замурованих проходів. — Якусь мить він дослухався, а тоді зловтішно засміявся. — Чуєте? Він уже кличе нас. Знову якась стіна перетнула йому дорогу. Лізьте!

Менафт пропустив уперед Мунхераба та Еменепа, а тоді прошепотів Хенумові:

— Ти бачив, який Сейтахт хтивий до золота? Я вже йому не вірю. Як почуєш мій голос, то поспішай на поміч.

Хенум ударив себе кулаками в м’язисті груди, аж у них загуло, і мовив:

— Я прийду на поміч, хай тільки Сейтахт спробує тобі погрожувати. Поа, мій пан, обіцяв мені добру винагороду, і я не дозволю його обікрасти.

Він послужливо допоміг незграбному каменяреві пролізти крізь отвір у стіні і став дослухатися.

Менафт ледве посувався вперед. Він повз по камінню й щебеню, обдираючи собі спину об стелю. Повітря тут було гаряче, задушливе. Та ще й ті, хто проліз уперед, зняли хмару куряви. У коридорі, заваленому камінням, був вільний тільки вузенький лаз угорі. Менафтові здалося — звідси не вибратися. Він був старший за Сейтахта й інших і не такий спритний. Коридор видався йому нескінченним, хоча він згадав, що від перших дверей до других не більше п’ятнадцяти кроків. Тутанхамонова гробниця була чи не найменша в Долині царських гробниць. Жерці не завдавали собі багато клопоту з таким незначним фараоном, та ще й Атоновим прихильником.

Важко дихаючи, Менафт сунув поперед себе торбу з начинням. Піт заливав йому очі. Він ледве зводив дух. Надто вузький лаз лякав його. Здавалося, він безпорадно застряг у цьому камінні.

Тепер або ніколи він довідається, чи можуть боги підземного світу карати. Якщо можуть, то його смерть буде жахлива.

«Вертай!» — звелів він собі. Але ту ж мить почув, що його кличе Сейтахт. Той лежав на животі поруч із своїми помічниками і присвічував каменяреві.

— Менафте, — гукнув він, — ти повзеш як черепаха. Ну ж бо швидше. Перед нами ще одна стіна.

Важко дихаючи, каменяр втупився в неї очима. Хіба ж у цій тісняві він зможе пробити в стіні отвір? Та ще ж він так знесилився.

— Візьми струмент, — попросив він Сейтахта, — я більше не можу.

Той обурився.

— Хто з нас каменяр, я чи ти? Якщо я візьмуся пробивати отвір, то обвалю всю стіну, а цього робити не можна.

Менафт вагався. Еменеп посунув на животі назад і простяг руку.

— Дай мені довбало, Менафте, Я проб’ю стіну.

— Облиш! — люто ревнув Сейтахт. — Кожен з пас має свою роботу. Починай, Менафте, або…