Слава ЗСУ!

— Хто такий Менафт, містере Картер? Я ніколи не чув про цього чоловіка. Він археолог? Провадить тут розкопки? Ваш співробітник? Де я можу його знайти?

— Стривайте, стривайте! — засміявся Картер. — Менафт — вигадана особа. Можливо, так звали когось із грабіжників, що на їхні сліди ми натрапляємо скрізь — і в передпокої, і в бічній коморі.

Журналіст витер спітніле чоло.

— Ви щось приховуєте від мене, містере Картер! Благаю вас, скажіть мені правду: де той Менафт сховав золото, викрадене з гробниці? Ви давно вже знайшли його схованку, правда? — Він щось швидко записав у своєму нотатнику, водночас питаючи далі: — Чи в нього були помічники? Скільки? Хто, крім вас, знає їхні імена?

— Тільки всемогутній бог, — відказав Картер, — Але я не певен, чи хтось на небі розповість вам про те, що відбувалося тут три тисячі триста років тому.

Репортер дивився, нічого не розуміючи, потім відтягнув двома пальцями комір, що раптом став йому затісний.

— То золотий скарб насправді зник? — затинаючись, спитав він. — Це неймовірно. Я сподівався дати читачам нашої газети принаймні опис того скарбу.

— Послухайте! — серйозно сказав Картер. — Якщо ви неодмінно хочете описати якийсь скарб, то ходімте зі мною до лабораторії. Я покажу вам найчудовіший скарб, що стоїть поміж інших, теж чудових речей.

Не цікавлячись, чи йде за ним репортер, Картер подався до гробниці Сеті Другого, що правила їм за лабораторію. Він був певен, що своїм запрошенням ощасливив лондонського газетяра, бо до лабораторії він майже ніколи не запрошував сторонніх людей. Нараз йому схотілося, щоб цей чоловік, який, подібно до незліченної кількості інших відвідувачів, повірив у балачки про неймовірні золоті скарби, тепер збагнув значення справжнього скарбу — витвору мистецтва. Та коли Картер показав репортерові справжнє диво — прегарно розмальовану скриню, — то побачив в очах у репортера тільки подив.

— Правда, ви не сподівалися побачити таку прегарну річ? — спитав Картер, сприйнявши той подив за німий захват. — Придивіться-но до мисливських сцен угорі: Тутанхамон, стоячи на своїй мисливській колісниці, стріляє з лука в диких звірів, мешканців пустелі. Чи бачите ви газелей, диких віслюків, страусів та гієн? А тут, на бічній поверхні скрині, — яка барвиста картина бою! Фараон переслідує переможених ворогів. Гляньте на юрбу воїнів, що тікають знеможені, поранені. Здається, що коні, запряжені в фараонову бойову колісницю, от-от розтопчуть їх копитами. Вам доведеться взяти лупу, щоб роздивитися деталі, яких так багато на малюнку, хоч він займає обмаль місця. І не забудьте: ця скриня на одяг — перша річ такого типу, що дає нам уявлення про незрівнянне мистецтво давнього Єгипту!

Та Картер говорив даремно. Репортер оглядався навкруги, ніби чогось шукав.

— А що було в скрині? — спитав він, глянувши відсутнім поглядом на Картера. — Мабуть, надзвичайні скарби, чи не так?

— Авжеж, — кивнув Картер. — Там лежали чудові речі. Зверху — сандалі, сплетені зі стеблин папірусу й очерету, під ними — фараонові шати, прикрашені перлинами й самоцвітами. Далі — теж вбрання, на одному виткано три тисячі золотих розеток. Крім того, в скрині лежали парадні сандалі, визолочений підголовник та інші речі, і всі — зразки високого мистецтва. На жаль, одежа була в жахливому стані. Певне, ті, хто приходив сюди навести лад після грабіжників, у страшенному поспіхові повкидали речі сяк-так до скрипі. А за кілька тисячоліть ці речі опинилися в жалюгідному стані. Більшість шат порозпадалися в наших руках. Довелося деякі речі спершу обробляти рідким парафіном, а потім уже виймати зі скрині. Уявляєте собі, які то були б чудові музейні експонати, коли б речі лежали, старанно складені в скрині?

Репортер кивнув, сказав «так-так» і знову став байдуже роздивлятися навколо.

— То нічого коштовнішого за це ви не знайшли? — спитав він нарешті. — Я маю на увазі речі зі щирого золота. Розумієте, наші читачі прагнуть чогось особливого, чогось фантастичного.

Картер закусив нижню губу. Йому шкода стало кожної хвилини, що їх він змарнував на цього чоловіка, байдужого до мистецтва. Вчений залюбки викинув би його геть звідси, якби той не репрезентував однієї з найбільших газет у світі.

— Послухайте, я знаю, про що ви можете повідомити своїх читачів, — мовив ущипливо Картер. — Якби цю скриню виставили на аукціоні перед директорами музеїв і всіма збирачами старожитностей, які тільки є в Америці, її можна було б оцінити в півмільйона доларів, а продати за два чи навіть за три мільйони. Це вас влаштовує?

— Звичайно! — вигукнув репортер і щось швидко надряпав у нотатнику. — Чи маєте ще в такому плані щось цікаве для мене, містере Картер?