Слава ЗСУ!

Прикрашені орденом груди сусіди затремтіли від притлумленого сміху.

— Будемо сподіватися, що ця прем’єра не скінчиться погано для постановника. Хто відає, чи не зазнаємо ми розчарування, коли стіна впаде?

— Я готовий до найгіршого, вельможний пане, але навіщо стільки галасу? Здається, шановний Картер сподівається знайти там незайманий саркофаг. А таких уже взагалі немає. Це може підтвердити будь-який солідний єгиптолог.

Добродій з орденом підніс поволі руку, наче згоджувався з цим і водночас просив дати йому спокій.

Говард Картер узяв молот. Кинув швидкий погляд на своїх помічників, ніби просив: «Побажайте успіху». І вдарив по стіні. Шматки тиньку розлетілися навсебіч по передпокою. Гості в перших рядах боязко примружилися, дехто нахилив голову.

Мейс прошепотів Каллендерові на вухо:

— Коли Менафт похазяйнував там, за стіною, як тут, у передпокої, то хай його душа вічно горить ясним вогнем у пеклі.

— Я волів би краще тримати його за карк, щоб одразу скрутити йому в’язи, коли він забагато там нашкодив.

Мейс замовк. Перший камінь упав додолу. Посипався тиньк. Картер кивнув помічникам, підкликаючи їх до себе. Виникла небезпека, що каміння падатиме всередину замурованого приміщення. Треба було його обережно розхитувати. Щоразу, коли Картер вбивав зубило в стіну, чувся такий тріск, наче ламалися кістки.

Збігали хвилини, чверті годин. На підлозі поволі росла купа щебеню й каміння.

Сивий бородань голосно позіхнув.

— Прошу не заважати містерові Картеру! — обурено зауважив лорд Карнарвон.

Старий глузливо посміхнувся і ліниво махнув рукою — мовляв, навіщо так нервувати?

Удари молотом залунали частіше. Каллендер і Мейс піднялися вище, аби допомогти Картерові обережно вийняти зі стіни важку брилу. Вони ще не встигли покласти її долі, як почули над собою неголосний вигук. Водночас глянувши вгору, вчені побачили, що Картер нахилився вперед і прикипів очима до отвору в стіні. Схопив мерщій шнур електричної лампи, притяг її до себе і присвітив усередину.

На його обличчі засяяв відблиск золота.

Глядачі зірвалися з місць. Залунали здивовані вигуки.

Частина першого (зовнішнього) саркофага. Його зроблено з грубих дубових дощок, визолочених і прикрашених орнаментом.

Вузенька смужка золотої стіни яріла їм у вічі.

Лорд Карнарвон кинувся наперед.

— Що воно таке? Картере? Що означає та стіна?

Картер поволі обернувся до лорда. Неймовірно збуджений, він хотів щось сказати, силувався щось вимовити, але голос йому відмовив.

Гості оточили риштовання, галасували, жестикулювали. Кожен хотів дізнатися, що означає та золота стіна.

Мейс і Каллендер вилізли вище. Від погляду на золоте диво їм забило подих.

Картер заходився швидше бити по замурованому входу.

Робітники-араби почали накладати каміння і щебінь у коші. Робили це так обережно, наче виносили коштовні старожитності.

Щодалі виразніше вимальовувалася перед очима присутніх золота стіна. Здавалось, вона затуляє собою весь простір за тим замурованим входом. Учений із сивою бородою навіть виліз на стілець, нервово поправляв окуляри й мурмотів:

— Це найбільше диво, яке коли-небудь довелося бачити людині. Що воно таке? Двері? Так, так, напевне, двері… Гм, можливо, це вхід до усипальні.

Він глянув на сусідів, наче хотів почути від них підтвердження свого здогаду.

Та ніхто не прислухався до його мурмотіння. Всі були надто захоплені власними здогадами.

Місцевий урядовець вдивлявся в золоту стіну, і на його темному обличчі єгиптянина відбивалося побожне зворушення. Пальцями він нервово крутив ґудзика на мундирі, аж поки одірвав його, і той покотився по підлозі. Урядовець тільки глянув відсутнім поглядом собі на руки.

Двоє панків в урочистому чорному вбранні мало не зіткнулися, скочивши на один стілець. Обидва забули перепроситися, бо саме в цю мить додолу впав видовбаний великий уламок, і всі побачили один бік таємничої золотої стіни. Він був покритий блакитною емаллю, що теж світилася і в поєднанні з мерехтливим золотом створювала чародійне видовище.

Тихий гомін прокотився поміж глядачів. Хтось голосно мовив:

— Боже-світе, це ж схоже на браму до раю!

Робітники, що виносили щебінь, з подиву стали. Один поклав собі руку на чоло і молитовно схилив голову. Інший араб прошепотів:

— Всемогутній аллах благословив мене, коли дозволив глянути на таке диво!

Знову додолу посипалися каміння й тиньк. Приголомшені робітники взялися за лопати.