Слава ЗСУ!

— Я чув про нього, — сказав Клай. — На узліссі Воґанського лісу. У моїх краях про це місце шириться погана слава.

— Справді? Ну добре. — Вона знизала плечима. — Отож, ми прийшли туди, і малий — Джордан — каже: «Зараз я вам зготую такий величезний сніданок, якого ви в житті не їли». А ми у відповідь: «Таке тільки наснитися може»... і сміх, і гріх, бо ці слова певним чином справдилися... але у мотелі є електрика, і він справді готує нам сніданок. Величезний, гігантського розміру сніданок. Ми всі налітаємо на нього. Це просто якийсь великодній обід, а не сніданок. Правильно я говорю?

Ден, Том і Джордан закивали. Рей, сидячи на краю ямки для барбекю, просто закурив чергову сигарету.

За словами Деніз, вони їли у столовій, і це надзвичайно здивувало Клая, бо ж він не сумнівався, що в «Сутінковому» ніякої столової немає: то був дешевий мотель, яких на кордоні штатів Нью-Гемпшир та Мен було як бруду. Подейкували, що з вигод там тільки душ з холодною водою та гарячі порноканали телебачення в номерах-пеналах.

Але історія, яку розповідала Деніз, ставала дедалі химернішою. Там, де вони снідали, стояв музичний автомат. Проте ніякого Лоуренса Велька та Дебі Бун — тільки те, що треба (включаючи пісню «Те, що треба» у виконанні Донни Самер), і замість піти спати вони дві чи три години з запалом протанцювали. Потім, перш ніж розійтися по ліжках, вони з'їли ще одну величезну страву (при цьому ковпак шеф-повара перейшов до Деніз). І після цього врешті-решт позасинали без задніх ніг.

— І нам наснилося, що ми йдемо, — з тривожною гіркотою в голосі, за якою вгадувалося безсилля, сказав Ден. Це був уже не той чоловік, якого Клай зустрів дві ночі тому. Той казав: «У мене практично немає сумнівів у тому, що ми можемо не пускати їх у свої думки, коли не спимо» та «Ми можемо врятуватися. Вони ще слабкі». Цей новий Ден тихо розсміявся, але зовсім не весело. — Так, нам точно це снилося, бо ми йшли. Увесь той день ми йшли пішки.

— Не зовсім увесь, — заперечив Том. — Мені снилося, що я за кермом...

— Так, ви вели машину, — тихо сказав Джордан. — Протягом години чи десь так, але ви були за кермом. Це було, коли нам також снилося, що ми спимо в тому мотелі. У «Сутінковому». Мені теж снилася машина і що я її веду. Це був наче сон уві сні. Тільки той був реальним.

— Бачиш! — посміхаючись до Клая, мовив Том. Він скуйовдив Джорданові чуприну, що вже помітно відросла. — На якомусь рівні Джордан весь час усе знав.

— Віртуальна реальність. Ось що це було. Майже все одно що потрапити у відеогру. Тільки гра була б краща. — Джордан подивився на північ, у тому напрямку, у якому зник Лахмітник. У напрямку Кашвака. — Ця реальність стане кращою, коли вони вдосконаляться.

— Після настання темряви ці сучі діти не спроможні все це робити, — заговорив Рей. — Їм доводиться лягати у свою срану люлю.

— І в кінці дня ми теж полягали, — сказав Ден. — У цьому була їхня мета. Вимучити нас повністю, щоб ми не могли зрозуміти, що діється, навіть з настанням ночі, коли вони втратять контроль над нами. Протягом дня Президент Гарварда постійно знаходився неподалік, весь час у компанії немалої зграї, випромінюючи своє психічне силове поле і створюючи те, що Джордан називає віртуальною реальністю.

— Швидше за все, — погодилася Деніз. — Так-так.

Клай вирахував, що все це відбувалося, поки він спав у котеджі доглядача музею.

— Але вони хотіли не просто вимучити нас, — продовжив Том. — І навіть не змусити повернути на північ. Їм потрібно було, щоб ми знову зустрілися.

Усі п'ятеро отямилися у напівзруйнованому мотелі на тра-сі-47 — уже у штаті Мен, трохи південніше від Ґрейт-Воркс. За словами Тома, відчуття дезорієнтації було неймовірним. Не допомогли навіть звуки музики зграй, що лунала десь неподалік. Усі вони нутром відчували, що сталося, але словами це сформулював саме Джордан, і він же вказав їм на очевидне: їхня спроба втечі провалилася. Так, може, їм і вдалося б вислизнути з мотелю, у якому вони опинилися, та знову вирушити на захід, але чи далеко вони зайдуть цього разу? Вони виснажені. Гірше того, вони зневірилися. І саме Джордан вказав їм, що фонери могли підіслати кількох шпигунів із нормальних, щоб стежити за їхніми нічними пересуваннями.

— Ми їли, — сказала Деніз, — бо були не тільки втомлені, але й помирали з голоду. Потім ми насправді позасинали і прокинулися тільки наступного ранку.

— Першим устав я, — підхопив Том. — І побачив, що посеред двору стоїть Лахмітник власною персоною. Він легенько вклонився і махнув рукою в напрямку дороги. — Цей жест Клай пам'ятав дуже добре. Шлях вільний. Можете йти. — Я міг би його пристрелити (сер Швидкий був зі мною), але що б це змінило?