Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Зона покриття

— Зараз я спущу тобі ключ, Джордане. Готовий?

— Так.

Том ухопився за край вікна, глянув униз і спустив пасок.

— Усе, він у тебе. Тепер слухай мене, — сказав Том. — Ми просимо тебе зробити це, тільки якщо ти зможеш. Якщо не вдасться, ніякого покарання. Зрозумів?

— Так.

— Тоді вперед. Геть! — Том якусь мить вдивлявся у темряву, а потім мовив: — Він пішов. Господи, допоможи цій хоробрій дитині. Спускайте мене.


11

Та стіна будівлі, від якої відійшов Джордан, була дальньою, зграя спала з іншого боку. Клай, Том, Деніз та Ден перейшли до тієї стіни, що виходила на центральну вулицю. Чоловіки втрьох перекинули зламаний автомат на бік і підтягнули до стіни. Ставши на автомат, Клай і Ден тепер могли дивитися у високі вікна, а от Тому для цього доводилося підніматися навшпиньки. Клай поставив ящик, щоб Деніз також могла визирнути, сподіваючись, що вона не впаде і не почнуться перейми.

Вони побачили, як Джордан підійшов до краю скупчення тіл, постояв там хвилину, наче розмірковував, а потім повернув ліворуч. Ще довго після того, як раціональне мислення підказало йому, що Джордан уже зник із поля зору, Клаю здавалося, що він бачить фігурку, яка обходить величезну зграю.

— Як ти думаєш, скільки часу йому знадобиться, щоб повернутися? — спитав Том.

У відповідь Клай похитав головою. Він не знав. Це залежало від багатьох факторів, і розмір зграї був лише одним із них.

— А що, як вони вже зазирнули в багажник автобуса? — спитала Деніз.

— А що, як Джорді зазирне в багажник, а там порожньо? — піддав жару Ден, і Клай ледве втримався, щоб не порадити йому тримати свої погані флюїди при собі.

Час спливав, розтягуючись на кілометри. Маленький червоний вогник на верхівці парашутної вишки блимав. Після Пахельбеля знову почався Форе, після Форе — Вівальді. Клаю чомусь згадався сплячий хлопчик, який випав із магазинного возика, а разом з ним — і чоловік, який його віз (мабуть, це був не його батько), а потім сів з малим на узбіччя дороги, приказуючи: «Ґреґорі поцілує, і все заживе». Згадався чоловік з наплічником, який, слухаючи «Прогулянку слоненяти», сказав: «Для Доджа теж тоді були непогані часи». У пам'яті спливло, як у дитинстві, у наметах для гри у бінґо, чоловік із мікрофоном монотонно вигукував: «Це вітамін щастя», витягаючи номер В-12 з барабана, всередині якого стрибали м'ячики для пінґ-понґу. І не мало значення, що вітаміном щастя був вітамін D.

Тепер здавалося, що час тягнеться нескінченно, і Клай почав втрачати надію. Якби їм судилося почути звук автобусного двигуна, то це вже мало статися.

— Щось пішло не так, як слід, — тихо пробурмотів Том.

— А може, й ні, — озвався Клай. Йому доводилось докладати зусиль, щоб голос не видав, що на душі у нього страшний тягар.

— Ні, Томмі має рацію, — сказала Деніз, ладна будь-якої миті розплакатися. — Я всім серцем люблю його, і він хоробріший, ніж Сатана на своїй прем'єрі в пеклі, але якби все пішло так, як треба, то він вже мусив рушати.

На диво, Ден не підтримав їхнього песимізму.

— Ми не знаємо, яка перешкода могла виникнути на його шляху. Просто дихайте глибше і візьміть свою фантазію в шори.

Клай спробував це зробити, але у нього не вийшло. Тепер краплями спливали секунди. З великих концертних динаміків гриміла Шубертова «Аве Марія». «Душу б продав за дозу гарного рок-н-ролу: «О Керол» Чака Беррі чи «Коли кохання приходить у місто» "U2"», — подумав Клай...

За вікном не було нічого, крім темряви, зірок і самотнього крихітного червоного вогника, що працював на батарейках.

— Підсади мене, — сказав Том, зістрибуючи на підлогу з автомата. — Якось спробую пролізти у те віконце і піду його пошукаю.

— Томе, якщо мій здогад про вибухівку в автобусі був неправильним...

— До біса автобус і туди ж вибухівку! — несамовито вигукнув Том. — Я хочу знайти Джор...

— Гей! — крикнув Ден. — Гей, все гаразд! ДАВАЙ, МАЛИЙ! — і грюкнув кулаком у стіну біля вікна.

Клай повернувся і побачив, як у темряві спалахнули вогні фар. Від ковдри з коматозних тіл, розстеленої на акрах майдану, почав підніматися туман, і фари автобуса сяяли, наче крізь димову завісу. Їхнє світло ставало яскравішим, потім тьмянішало, знову яскравішало, і в уяві Клая постала чітка картина: Джордан сидить у кріслі водія мікроавтобуса і натискає на елементи керування, намагаючись розібратися, який із них за що відповідає.

Зараз фари поволі почали наближатися. Дальнє світло.

— Так, котику, — видихнула Деніз. — Ну ж бо, мій хороший. — Стоячи на ящику, вона з одного боку вхопила за руку Дена, з другого — Клая. — Ти молодець, так тримати.

Попередня
-= 141 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Аня 05.02.2018

Це найгірше, що я могла читати.


Додати коментар